Киевская Русь - Украина

Вже два роки поспіль посилюється відчуття, що Україна існує в паралельних світах, які не лише не перетинаються, але з часом між ними все більше поглиблюється прірва. І йдеться не лише про вільні і окуповані території, де встановлюють 7-метрові червоні зірки на естакадах, а люди при доході 2-3 тисячі російських рублів живуть за російськими цінами і ходять на паради, щоб подивитись російську воєнну техніку.

Для того, щоб відчути згадану відстань між реаліями, інколи достатньо подивитись на стрічку новин. У Луганській області заарештовано бізнесмена, який постачав на окуповану територію товари власного виробництва, окрім того, який заплатив кілька сотень тисяч податків в український держбюджет, вимушений був заплатити 35 тисяч гривень ще й в «бюджет» «ЛНР». Чоловіку світить від п’яти років позбавлення волі за «спонсорство» бойовиків. Друга новина – українській «Артемсолі» дозволили поновити постачання солі в РФ. Не будемо виправдовувати українського бізнесмена, але задамося питанням – виходить, що в масштабах фур не можна постачати товари на територію влади колаборантів, але в масштабах цілих ешелонів таку торгівлю можна вести безпосередньо з самим агресором – Російською Федерацією.

ЯК ЦЕ МОЖНА ПОЯСНИТИ?

Того ж дня, у четвер, відповідь на це запитання надійшла з начебто неочікуваного боку. Давно відомо, що Путін, який цілив на 10 областей (данні розвідки), допустив певний фальстарт в Україні – південний схід був до цього не готовий. Більше того, плани окупанта суттєво відкоригувала приватна ініціатива українських громадян – добровольці і волонтери. Здавалось б, саме на державі мала б лежати ініціатива стратегічного планування не лише оборони, але й стратегій звільнення окупованих територій, роботи з новими неочікуваними викликами внутрішньої міграції та – визнання РФ агресором з відповідними правовими і контрибуційними наслідками. Але насправді цю справу на себе взяли окремі юристи і громадські організації, як-то рух «Сила права» Андрія Сенченка і проект «Відкритий суд» Станіслава Батрина. Ще в серпні 2014 року, коли російські «гради» поливали українців вогнем, а фірми Порошенка працювали з офшорами, правозахисник Станіслав Батрин звернувся до Шевченківського районного суду з вимогою про встановлення факту збройної агресії проти України. І ось на черговому засіданні минулого четверга суд відмовився визнавати факт збройної агресії Росії проти України. Якщо МЗС та Генеральна прокуратура не заперечували проти задоволення заяви, то Президент в особі представника категорично наполіг на відмові у встановленні факту збройної агресії.

На сайті «Відкритого суду» повідомляється, що ще «9 лютого до суду надійшов факс із Адміністрації Президента за підписом Бориса Ложкіна з проханням відкласти засідання у справі з метою формування правової позиції та надання пояснень, а в подальшому позиція Президента була сформована чітко – Президент просив відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації». Навіть людина, яка оприлюднила на сайті МВС інформацію «про володіння доказами присутності регулярних військ РФ на території України», дивним чином опинилась у відряджені, і на вимогу суду МВС не змогло такі докази надати!

Сам Станіслав Батрин коментує: «Це, безумовно, політичне рішення. Потрібно брати на себе відповідальність, а навіщо? Ми послідовні, йдемо далі та оскаржимо рішення в апеляції, але завдячуючи безхребетності судів та виконавчої влади сьогодні Росія поінформує всі країни світу, що навіть український суд не визнає агресію РФ. Нам варто набратися терпіння і рухатися в обраному напрямі. Я думаю, що суспільство має бути консолідованим навколо цього питання. По суті – це і є наша стратегічна мета: показати людям правду та об'єднати навколо національних інтересів».

«Петро Олексійович вже заплутався в тому, що він розповідає народу, що він розповідає закордоном, тому що в цьому мало правди, - коментує «Дню» Андрій Сенченко. - В своїх промовах Порошенко говорить, що у нас війна, лінія фронту. А по факту по всім документам у нас проходить ця брехлива історія з АТО. Але, займаючи таку позицію, Президент фактично протиставляє себе українському народу. Є різні рішення судів, в тому числі і рішення за заявами постраждалих громадян, чим безпосередньо займається «Сила права», по визнанню факту російської агресії і відповідного юридичного факту того, що люди постраждали саме внаслідок цієї агресії. Але поведінка Президента в цьому плані ставить під загрозу реалізацію права постраждалих громадян отримати компенсацію з держави-агресора. Більш того, провокується абсолютно негативна тенденція, коли громадяни починають судитись не з РФ, а з державою Україна. І, на жаль, в Слов’янську Донецької області вже є перше рішення суду, коли місцева мешканка, у якої при артобстрілі був зруйнований будинок, відсудила компенсацію саме у України. Це ситуація абсурдна, коли є агресор, який має нести відповідальність, а люди судяться з державою, проти якої ця агресія розв’язана».

Той факт, що Президент, який перед виборцями говорить про війну і Путіна, на практиці робить все навпаки – гальмує суд, бореться з добровольцями, своєчасно не ввів воєнний стан на окремих територіях і зрештою підписав ганебні угоди «Мінськ-2», робить дуже тривожний посил суспільству. Можна навіть сказати, що це вже не натяк, а аlarm.

До картини тижня, що минає, не можна не додати призначення Генпрокурором Юрія Луценка, який сам на трибуні Верховної Ради визнав, що під нього спеціально змінили закон. І сказав він це депутатам, які слухняно за цей закон проголосували. Пояснення? На думку Луценка, «він не знайшов» (!) навколо себе більш гідного кандидата. Буквально за один сесійний день депутати не лише проголосували зміни до закону, але й встигли надрукувати його в офіційному ЗМІ та зрештою проголосувати за Луценка. Виняткова оперативність «державників», якщо згадати лютий 2014 року, коли наші політики три дні ділили портфелі міністерств, в той час як Путін захопив Крим і розвинув передумови для наступу на Донбасі. Знову паралельні світи, які пояснюються паралельними інтересами, які зовсім не перетинаються на державному ґрунті. Не цікавить ні Президента, ні депутатів, ні самого Луценка той факт, що Генпрокурор не є політичною посадою, а є «спеціалістом вузького профілю», який має підписувати не накази про відрядження, а (хвилиночку!) юридичні документи! Про що це свідчить? Це свідчить про те, що ми рухаємось зовсім не в напрямку реформування цього органу, а, навпаки, перейшли на новий етап узурпації влади, коли прокуратура буде працювати за принципом «політичної доцільності», а не закону і права.

І до «своїх», безумовно, не належать згадані добровольці, волонтери та ініціативні юристи, які кинули виклик агресору. До «своїх» належать колаборанти. Причому колаборанти, зокрема, і в середовищі журналістів, список яких цього тижня оприлюднив сайт «Миротворець», за що й поплатився – влада прийняла рішення закрити цей проект, який фактично робив справу вітчизняних спецслужб, збираючи докази російської агресії, і не лише виявляв пособників терористів, але й головне – був певною мірою стримуючим фактором для тих, кого під’їдав черв’як заробити на «об’єктивному» висвітленні подій на окупованій території. 

Щодо закриття сайту «Миротворець» народний депутат Дмитро Тимчук на своїй сторінці в facebook реагує: «Це пряма і переконлива перемога тих європейських сил, які ніяк не визнають, що події на Донбасі – це агресія Росії проти України, і продовжують говорити про «мову миру» і необхідності для українців замість захисту своєї країни лізти цілуватись з тими, хто вбиває їх на Сході. І, звичайно, це блискуча перемога Кремля руками тих господ в ЄС, яким до свербіння хочеться продовжити дружбу з російським фюрером. За допомогою наших рідних чиновників і "споживачів" грантів».

Отже... «Миротворець» закривають. Проросійські журналісти працюють в Україні, співробітничають з окупантом і домагаються лобі від влади. Влада не визнає окупанта агресором. Ешелони перетинають лінію розмежування. Арештовують бізнесменів за фуру «контрабанди». Ті, хто волав за «Україну проти Кучми», стали обличчям ганебніших явищ кучмівського режиму. Сам Кучма представляє Україну в Мінську. Паралельні лінії розходяться все більше, а прірву заповнюють інтереси агресора і місцевих колаборантів.

ЧОМУ ТАК?

Побутує думка, що Порошенко залишився сам на сам з Путіним. Насправді, сам на сам з Путіним опинився український народ. Порошенко вчинив інакше – в свій час він вирішив віддати менше, щоб залишитись володарювати над більшим. І цим «більшим» є не лише Україна без Криму і частини Донбасу. Президент якось чітко сказав, що бачить себе в європейських структурах (до речі, ці слова пролунали в 2014 році майже в той час, як і відбувались оборудки з офшорами). Підкреслимо – бачить себе. Але в тому ж бо й справа, що з Дияволом не торгують. В тому числі не торгують малим заради більшого. І тепер після гучних скандалів з офшорами, явною схильністю до узурпації влади та очевидних прорахунків на полі міжнародних відносин (і Європа, і США, і самі українці після «Мінська-2» все менше вірять у великі дипломатичні таланти голови держави) Петро Олексійович потрапив в ситуацію, коли двері потихеньку для нього особисто зачиняються і на Заході. Але й свій рейтинг в країні він з дивною впевненістю кидає в полум’я авторитарних замашок, коли і уряд, і парламент, і генпрокурори (не лише екс-міліціянт без погонів і прокурор без освіти Луценко) залежать від нього. А це означає, що згодом може настати той час, коли єдині ледь відкриті дверцята для нього залишаться лише на північному сході.+