На війні чи на роботі. Фото. ("LB.ua")

21:30 18-04-2017

Чому Великдень? Тому, що це найпростіший спосіб потрапити на передову. Міноборони не любить, коли журналісти лишаються на позиціях на ніч, на добу або ще гірше - на декілька днів.

18.04.2017

З Києва вирушаємо о 8 ранку. В машині крім мене священики Максим і Дмитро з Києва, і Володя - волонтер, водій і власник авто, на якому ми їдемо.

Червона Subaru Forester під дах завантажена речами - паски, трошки продуктів, рюкзаки.

 

 

З квітня 2017 капелани будуть проходити службу разом з бійцями - все офіційно. Великодня подорож також санкціонована - наказ від ГенШтабу зі списками священиків, маршрутами пересування і бригадами, в яких буде проведено святкові богослужіння.

Дорога до Харкова радує рівним асфальтом і мінімумом (в порівнянні з 2014-2016рр) ремонтних ділянок. За Харковом ситуація гірша, дорожнє покриття в районі "Ізюмського котла" в поганому стані. Фури з довжелезними причепами перевалюються з боку на бік на швидкості 5 км на годину. Ближче до Слов’янська траса знову нагадує автобан - відремонтували. Нещодавно відновлений міст над річкою Казенний Торець економить близько півгодини часу в дорозі - під час ремонтних робіт об’їжджати потрібно було манівцями, через Слов’янськ.

Близько шостої вечора ми під’їжджаємо до штабу 53-ї бригади. Шлагбаум, колючка, засохлі калабані з багнюкою на дорозі. Під окремим накриттям буда - на ланцюгу сидить величезна собацюга, схожа на вівчарку. Подвір’ям бази стелеться ядучий дим -  палять сміття у величезних ямах.

 

 

- Ми ее на тушенку выменяли у местных. С мышами совсем капец - на голову лезут. Кошка - единственное спасение. Мы ей даже ошейник прицепили, чтоб знали "чейная", - ділиться Олександр, прес-офіцер бригади.

Вечеря - омлет, бутерброди з ковбасою, квашені овочі. Це приготовано спеціально для нас, на основну вечерю ми не встигли.

Сніданок з 6 до 7 ранку, трошки раніше - через перевірку командування. Каша з підливкою, сосиска, хліб з маслом, печиво і чай. На столі також соління. Вода в дефіциті - її привозять в пляшках і бочках.

Близько 10-ї ми їдемо в сторону Троїцького, там стоїть 1-й батальйон 53-ї бригади. На КСП вручаємо дитячі малюнки до Великодня і їдемо далі вже на машині військових. Subaru лишається на території КСП - подалі від обстрілів.

 

 

 

 

 

 

Дорога на ВОП (взводно-опорний пункт) петляє селами і зрештою виривається на свободу. За останнім селом відкриваються справжні краєвиди Луганщини.

ВОП розташований на деякому підвищенні, бліндажі і окопи тягнуться дугою, ніби повторюючи обриси всієї Світлодарської дуги. З лівої сторони дуги відкривається захоплюючий краєвид - степ, балки, декілька посадок, ЛЕП і  куди-не-глянь небо.

ВОП - царство собак і котів. Між військовими і людьми взаємовигідна співпраця - собакам їжа і притулок, солдатам "сигналізація" від непроханих гостей.

 

 

 

 

 

 

Місцеві Альби і Джекі одразу налагоджуються на контакт з новоприбульцями. Мабуть, про всяк випадок - раптом перепаде щось смачне.

Цей ВОП раніше називався "Гном".

- Коли ми сюди зайшли і побачили ці бліндажі низенькі, з манюсінькіми дверима, то подумали, що тут дійсно гноми жили.

 

 

 

 

 

 

 

 

Місця в бліндажах в дефіциті, тому нам на 4-х виділяють окреме житло - закинутий бліндаж, який використовувався як склад. Отець Максим (Максим Стрихар) першим ділом запалює свічки. Не стільки через набожність, скільки через відсутність світла.

 

 

Отець Дмитро долучається до рубки дров. Хлопці розрізають пеньки спочатку бензопилою. Далі настає черга сокири-колуна і звичайної сокири.

Дерево міцне, з сучками, ясен, тому попрацювати довелось добряче. Хочеш спати в теплі - треба помахати сокирою.

 

 

Тут розумієш, що поспішати загалом нема куди. Особливо солдатам. День у день картина приблизно однакова.

На пост. Поспати. Поїсти. Роздобути дров. Почистити зброю. Інколи повоювати. Роздобути воду. Бажання тинятися ВОП-ом в пошуках краєвидів (як у мене) пропадає, думаю, день на третій. Ось ротний підтягується, між іншим, проходячи повз турнік у справах.

 

 

Хлопці закріплюють надійніше прапор над бліндажем напередодні свята.

Ми знаходимося в чистому полі, в обличчя чи спину постійно дме вітер. Тому прапор час від часу зривається.

Антон (на фото, з прапором) намагається подивитися трошки зверху на АТО і контрактну армію.

- Вы же ездите не только у нас по позициям, как вообще ощущения, армия меняется? - питає Антон.

- Ну, звісно, особливо в порівнянні з 2014 роком, все по-іншому.. А у вас які відчуття?

- В начале-то все идейные были. А сейчас тут большинство за деньги стоят. Ну я так думаю. Контрактники все же. Более прагматично все. Печально как-то. Основные работодатели сейчас кто в стране? Армия и МВД. Вот и идут сюда, как на хорошую работу.

 

 

Найбільш захопливе життя у "кока". Юра каже, що командир особливо не вибирав, кого призначити.

Сказав: "Будеш черговим по кухні", та й потому.

 

 

Його день проходить найбільш "насичено" - дрова, вогонь, очі в сльозах від диму, каші і супи, сосиски і собаки, які на них полюють.

 

 

 

 

Традиційний вказівник з відстанями. В 2014-2015 рр на них частіше були написи "Москва", "Кремль", "Мінськ" і т.п

Зараз більш по-домашньому - відстані до рідних міст.

 

 

Богдан, 19 років

 

 

- Мама не хотіла пускати. Я їй казав, що просто дуже хочу в армію. Я знав, звісно, що попаду в зону АТО. Але її заспокоював, мамуля, буду собі тихенько сидіти в учєбкє, як сіра мишка, буду служити.

А срочку з 21-го года зробили. А мені тільки 20 буде в грудні. То я дізнався, що можна написати за власним бажанням.

Там взагалі-то, ще й підписи батьків потрібні, але обійшлось якось без цього.

- Чого ж тебе так тягнуло сюди, яка причина?

- Ну, взагалі, я давно хотів просто служити, щоб батьки мною гордилися. Я і на Майдан хотів, але мама тоді ні в яку не пустила. Сказала прив’яжу наручніками до батареї.

Країну треба боронити, дім рідний.

 

 

 

 

"Молодь" - ті, що перший раз в АТО, тільки з учєбкі. Завдання - викопати яму для сміття.

Копають по-черзі, піджартовуючи, з хорошим настроєм.

Двоє хлопців збираються на великодні закупи в магазин. Пішки.

- Можна з вами?

- Та можна, тільки там 7 км в одну сторону. Подужаєш? Та і між позиціями по декілька кілометрів чисте поле - знахідка для ДРГ.

Йдемо зі зброєю і мінімум двоє.

 

 

 

 

 

 

Назад іти набагато важче - в рюкзаку 7 кг курячих стегенець, солодощі, цигарки, "безалкоголка" (0% пиво, кока-кола)

Хлопці, прямо як в дитячому таборі, діляться жахливими історіями, як одного солдата підібрали по дорозі. Ніби-то ВСП (військова служба порядку). Вже почали вивозити за село в напрямку "ЛНР".

Хлопчина зрозумів, що потрапив до сєпарів. Насилу випросив зупинитися в туалет і навтьоки.

 

 

За 2.6 км до фінішу нам щастить - на горизонті знов з’являється машина. Цього разу - санітарка.

Це новенький джип «Богдан», на базі Great-Wall wingle темно-зеленого кольору.

Всередині, крім військових - отець Максим та отець Дмитро. Вони вертаються перекладними з Бахмута.

Нас беруть на борт.

 

 

Напередодні нашого приїзду генератор, який забезпечує всю позицію електрикою, "зловив клин".

Він віддано працював з часів Авдіївки (2015 рік) і, певно, прийшов час.

Отець Максим, вирішив оперативно допомогти - купити генератор з грошей, перерахованих благодійниками на великодню поїздку.

 

 

 

 

 

 

…Прийшла ніч, і я зрозумів, нарешті, чому так гарно на позиціях Луганщини.

Це openspace на 360 градусів. З усіх сторін зоряне небо, жодних будівель чи перепон, щоб бачити горизонт. Планетарій в натуральну величину. Хвилястий степ. Співи пташок. Вітер, як на морі. Єдине, що морем не пахне.

 

 

 

 

 

 

 

 

Час починати. Паски розставлені на імпровізованому столику з ящиків з-під набоїв.

В бліндажі повно людей. Бійці впевнено відстояли всю літургію, уважно прислухаючись до слів священиків.Далеко не всі з них глибоковіруючі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ранок. В бойовому плані ніч видалася спокійною. Стріляли на сусідніх позиціях - міномети, БМП, стрілкове. На "нашій" було тихо.

 

 

 

 

 

 

Святковий сніданок. Стіл, знову ж таки, з ящиків, але по-святковому, зі "скатертиною".

Яйця, паски, домашні ковбаски, яблука, ікра "заморська" (кабачкова) і квашена капуста.

Столова знаходиться в своєрідному тунелі - між двох земляних насипів. Так, безпечніше в разі обстрілу. Але по цій трубі вітер гуляє немилосердно.

 

 

 

 

Близько 11-ї привозять воду. Юра, "кок", полегшено видихає - нарешті можна варити їсти, не випрошуючи воду по бліндажах.

 

 

 

 

Закінчивши служіння, ми вирушаємо до Костянтинівки. Прощаємося, як завжди, без "лірики" - "до зустрічі", "побачимося".

Але, звісно, маючи на увазі, кожен собі в голові, що з кожним із бійців, це прощання чи ця зустріч може бути останньою.

Вони лишаються там, у себе "на роботі", серед безкрайніх полів і земляних насипів.

Для себе я не можу зрозуміти - вони там працюють за гроші? Чи за нас? Чи замість нас?

---