Закон про реінтеграцію. Марш по граблях
|
Фото: уніан |
Чутки навколо законів про реінтеграцію Донбасу виявилися надто перебільшеними. Непідконтрольні території нарешті визнано окупованими, Росію окупантом, але процес деокупації ухвалені закони не запускають і його механізм, прописаний у мінських угодах, не змінюють.
Стратегія України на Донбасі, як і раніше, — чекати, поки росіяни не підуть з ОРДіЛО, а потім діяти згідно з мінським сценарієм. Те, що вони рано чи пізно заберуться, не викликає сумнівів. Але судячи з того, як Київ працює зі звільненими територіями, «окремі» райони Луганщини та Донеччини можуть стати для України великою проблемою.
Реінтеграція Донбасу передбачає передусім встановлення вертикалі державної влади. Зараз на звільненій його частині (а це 2/3 території регіону) Київ має в розпорядженні систему військово-цивільних адміністрацій, котрі забезпечують керованість прифронтовою зоною. Про нелояльність ОВЦА не може бути й мови, оскільки їхніх керівників призначає РНБО й вони узгоджують свою роботу з Антитерористичним центром СБУ. Бонус до цього — недієздатність Донецької та Луганської облрад, відомих своїми сепаратистськими демаршами. Також запорукою спокою в регіоні є присутність військових, котра робить безперспективними будь-які масові антиукраїнські заворушення.
Читайте також: Ремонт парламентаризму
Однак важелів упливу на ОРДіЛО в Києва буде набагато менше. Згідно із Законом «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» після скасування «республік» влада перейде до місцевих рад. З останніми укладатиме угоди уряд, вони керуватимуть «народною міліцією», із ними узгоджуватимуть керівництво місцевої прокуратури та судів. Теоретично збільшити вплив Києва можна після виборів в ОРДіЛО, розбавивши місцеві ради проукраїнськими депутатами. Але скористатися цим шансом Київ навряд чи зможе і, що найгірше, навряд чи схоче.
По-перше, марно розраховувати, що проукраїнські політичні сили швидко завоюють симпатії виборців, котрі кілька років жили в умовах окупації та інтенсивного «промивання мізків». А по-друге, сам Київ не виявляє особливої зацікавленості в зміні політичного ландшафту Донбасу. Маючи потужні інструменти впливу на підконтрольні райони, Київ не намагається створювати там проукраїнську політичну альтернативу й робить ставку на ситуативну лояльність місцевих «паханів», колишніх регіоналів. Унаслідок цього над міськрадами неокупованого Донбасу майорять синьо-жовті прапори, але всюди (!) більшість депутатів залишається біло-блакитною.
І навіть гірше: влада повторює помилку своїх помаранчевих попередників, котрі залишили безкарним сепаратистський шабаш у Сєверодонецьку й заклики до створення «ПіСУАРу». Ось і тепер більшість сепаратистських справ, заведених на Донбасі, до обвинувачувального вироку не доводяться. Шанс викрутитися має навіть одіозна Неля Штепа, а поки триває судова тяганина, Слов’янськом керує її не менш одіозний послідовник Вадим Лях, давно занесений у базу «Миротворця». І йому там не самотньо: на цьому ресурсі також «висять» чинні мери Добропілля, Дружківки, Рубіжного тощо.
Скидається на те, що й в ОРДіЛО Київ спиратиметься не на проукраїнські кадри, а на вчорашніх будівничих «ЛНР» і «ДНР». Цілком імовірно, що лояльність луганських і донецьких Кадирових доведеться купувати щедрими дотаціями. А тим часом вони плекатимуть внутрішню самостійність, принаймні Чечня вже давно є «внутрішнім зарубіжжям» РФ. Та й ніхто не гарантує, що, сидячи на дотаційних «потоках», донецькі та луганські «пахани» будуть лояльними до Києва, а не до Москви.
Читайте також: Нові закони про ОРДіЛО: як ковтали пілюлю
Проте вибудовування владних відносин — це лише половина справи, бо після деокупації має стартувати відновлення ОРДіЛО. Але судячи з того, що та як відбувається на звільнених територіях Донбасу, розраховувати на великі успіхи не слід і тут. Відновлення Донбасу коштуватиме Україні, за різними підрахунками, від $1,5 млрд до $50 млрд. Щоправда, левову частку видатків беруть на себе наші західні союзники. Лише у 2015–2016 роках уряд залучив на відновлення Донбасу $1,5 млрд донорських коштів, а з 2018-го ЄС розгорне на Сході програму розвитку вартістю €600 млн. І це не враховуючи всієї іншої допомоги, котру надає Україні навіть Ватикан.
Здавалося б, Київ має унікальний шанс скористатися «ковбасним» аргументом і продемонструвати мешканцям Донбасу, що єдність — це «покращення життя вже сьогодні». Для такого потрібна «дрібничка»: щоб відновлення Донбасу дало швидкі й відчутні результати. І от щодо цього є певні побоювання. Приміром, у 2016 році бюджети Луганщини й Донеччини отримали на відновлення 3,8 млрд грн, але протягом року вдалося витратити менш ніж 20% цієї суми. Із 1032 започаткованих проектів на сьогодні завершено лише 2, виконується 471, а 559 застрягли ще на етапі пошуку виконавця. Що бачимо на практиці? Приміром, у 2015-му ЄС виділив €3 млн на ремонт п’яти гуртожитків для переселенців у Слов’янську та Краматорську. Але через два роки роботи не зроблені, частина грошей кудись поділася, а на місцях назріває корупційний скандал. Така неспроможність погано характеризує Україну перед західними донорами, а головне — залишає місцеві проблеми нерозв’язаними.
І в ОРДіЛО ці проблеми будуть куди гострішими, бо йдеться не лише про втрати житлового фонду та руйнування інфраструктури. Промисловість Донбасу працювала «в мінус» задовго до війни, а тепер і від неї мало що залишилося: якісь підприємства постраждали від бойових дій, якісь із них окупанти вивезли до Росії, а якісь просто розграбували. Тож після деокупації місцеву економіку доведеться не відновлювати, а створювати наново, інакше регіон залишиться зоною соціального лиха. Зараз окупанти не дають соціальному невдоволенню виходити на поверхню, але луганські й донецькі кадирови неодмінно використають його проти України: «Спасибо, Киев, за голод и безработицу».
Таке в історії України вже було, коли на Донбасі розгорнулася реструктуризація вугільної галузі. Щоб пом’якшити соціальні наслідки закриття шахт, у Києві писали доладні програми, а Світовий банк і МБРР виділяли чималі донорські кошти. Однак втілити добрі наміри на практиці не вдалося: нові робочі місця не з’являлися, програми перекваліфікації не давали результату, а левову частку коштів «використовували не за призначенням». Як наслідок — десятки шахтарських містечок занепали, а місцева еліта (також винна в неуспіхах реструктуризації) переклала всю відповідальність на Київ, підживлюючи антиукраїнські настрої. Тому, якщо відновлення Донбасу загрузне в корупції та бюрократії, ОРДіЛО гарантовано стане не просто депресивною зоною, а ще й потужним джерелом соціальної та політичної дестабілізації, котрим скористаються і місцеві «пахани», і Москва.
Читайте також: Миші в танець. Чи контролює президент ситуацію в країні
Що ж стосується інформаційного виміру реінтеграції, йдеться не лише про контрпропаганду, а й про залучення Донбасу до загальноукраїнського інформаційного поля. У травні 2017-го, на третьому році війни, Міністерство інформполітики нарешті презентувало «Стратегію інформаційної деокупації та реінтеграції Донбасу». Загалом документ солідний: не забули навіть про створення спеціального контенту для тих, хто нині мешкає в ОРДіЛО, та про роботу з переселенцями, які безпосередньо комунікують із людьми в окупації. Але знов-таки перехід від теорії до практики може бути досить проблематичним.
Інформаційна реінтеграція вимагає передусім співпраці з місцевою владою, а з цим на Донбасі завжди були проблеми. До війни регіонали провадили на Сході власну інформаційну політику, на зміст якої Київ впливав значно менше, ніж Донецьк. Після деокупації, коли ОРДіЛО дістануть «особливий статус», можливостей для впливу на тамтешні ЗМІ в Києва стане ще менше. Та й навряд чи виникне більше бажання. Київ нібито кровно зацікавлений у тому, щоб вести на Донбасі жорстку контрпропаганду, але системної інформаційної політики немає навіть на звільнених територіях. Ще й сьогодні українське телерадіомовлення покриває лише 70% території підконтрольного Донбасу, причому Міністерство інформполітики змушене просити передавачі в західних доброчинців.
Крім того, інформаційна робота неможлива без участі культурно-просвітницьких і громадських організацій. У цьому напрямі зрушення справді є, принаймні українські митці стали частіше їздити на Донбас, місцеві бібліотеки наповнюються українськими книгами, дітей возять на екскурсії в інші регіони України й так далі. Усі ці заходи дуже елегантно вписуються у звіти, але зачіпають тільки поверховий рівень проблеми. Бо, наприклад, після відпочинку в Карпатах діти повертаються до шкіл, де нерідко працюють учителі-сепаратисти, звільнення яких можна домогтися лише після публічного скандалу. А скільки таких «цінних кадрів» працюватиме в освітніх закладах ОРДіЛО — і подумати лячно.
У світлі всього цього перспективи деокупації видаються не надто блискучими. У будь-якому разі припинення бойових дій і вихід російських військ із території України будуть великою перемогою і нашою, і всього цивілізованого світу. Але потім Україні доведеться починати боротьбу за те, щоб реінтегрувати Донбас не формально, а реально. І, судячи з усього, почнемо ми її із серії поразок на всіх фронтах: політичному, економічному, інформаційному. Частково передумови цих поразок прописані в самих мінських угодах, котрі дуже обмежують нам простір для маневру. Але не менше можливостей Україна втрачає через непослідовність і недалекоглядність нашої еліти, котра вперто не хоче усвідомити, що реінтеграція Донбасу — і зараз, і 10 років тому — можлива лише у формі реконкісти, а не плетива ситуативних «договорняків». Але, схоже, час конкістадорів ще не настав.
Максим Віхров.