Західні сусіди України точно так само починають захоплюватися історичною реконструкцією. Кожна з країн, що досягли успішності завдяки рецептами Брюсселя, тепер голосує за тих, хто обіцяє Брюссель не слухатися. На зміну тим, хто перемагав на гаслі «сьогодні – це недосконале завтра», приходять ті, хто впевнений, що «сьогодні – це зіпсоване вчора».
Поганий приклад заразливий. Українські політики обережно починають копіювати риторику сусідів. І починають обурюватися Заходом, який вимагає від України боротися з корупцією і проводити реформи. Сурмлять про «духовність» і «особливий шлях». Таврують «підлабузництво» і «наслідування». У цей момент вони схожі на адептів «русского мира» до ступеня повної нерозрізненності, – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
Антизахідництво не означає автоматичне москвофільство – приклад Качинського тому доказ. Але він означає боротьбу за суверенне право на дурість і «духовні скрепи». По суті, кожен подібний спікер розписується у власному ідіотизм. Але в тому й річ, що єдиною альтернативою західній економічній моделі спільного життя є неефективність. Нас рятує лише те, що без європейських грошей українська економіка нежиттєздатна. А європейські фінансові пряники йдуть в жорсткій прив'язці до батога.
Нас рятує лише те, що без європейських грошей українська економіка нежиттєздатна
Європі час перечитувати Кіплінга. Через той самий «тягар білої людини», який тепер на себе доводиться звалювати заходу. Йому доводиться умовляти Київ мити руки перед їжею і не їсти з підлоги. Вимагати від фінансово-промислових груп каструвати власні апетити. Умовляти владу впроваджувати прозорі правила гри. Хоча пацієнт раз по раз поривається втекти до бабусь-відунів, які обіцяють швидке одужання завдяки новітнім засобам від коління в боці.
Хтось скаже, що східна Європа приречена продукувати попит на сильну руку. Що це спадщина місцевих традицій або Варшавського блоку. Що авторитарний запит – це природний стан справ. Можливо, що й так. Але це не скасовує того, що в України сьогодні немає альтернативи реформам.
Проблема лише в тому, що реформи в Україні сприймаються як щось, що миттєво покращує якість життя. Щось з категорії «розкуркулення» або «роздачі слонів». Хоча, насправді, реформи повинні вирішувати зовсім інше завдання.
Реформи – це не «підвищення пенсій і зарплат». Це встановлення нормальних правил гри. Боротьба з сервісною корупцією. Створення працездатних інститутів. Все те, що бореться з корупцією куди краще за каральні органи. Просто тому, що бореться не з цвіллю, а з вологістю. Не з наслідками, а з причинами.
Реформи – це створення умов, при яких громадянам легко займатися бізнесом. Свій бізнес – це умова, за якої у громадян з'являються економічні інтереси. Ті самі, які потім породжують у них же запит на політичне представництво. Тільки це здатне створити реальні, а не імітаційні партійні структури.
Але саме ця ситуація загрожує поховати ту парадигму, в якій країна жила останні чверть століття. Ту саму, в якій фінансово-промислові групи раз по раз придумували собі партійні проекти, які годували виборця популізмом. І нинішня хвиля критики західних рецептів лише доводить те, що в пропонованих рецептах вони бачать загрозу самим собі.
Можливо, що навіть після імплементації західних рецептів ми все одно час від часу будемо скочуватися в ситуативну «орбанізацію». Але в цьому випадку є шанс, що роль запобіжника буде грати не твіттер МВФ, а саме населення. А точніше, та його частина, яка буде розуміти згубність авторитарного популізму.
Але вона може з'явитися лише тоді, коли Захід знову поставить Кіплінга на полицю.
Ведучий телеканалу ICTV, оглядач Крим.Реалії