Киевская Русь - Украина

У 2018 році на Донбасі загинуло 135 українських воїнів. 

Це армійці ЗСУ, військовослужбовці Нацгвардії, бійці добровольчих підрозділів. Серед них – двоє жінок. "Новинарня" підготувала список загиблих бійців з фотографіями.

5. Валерій Єгоров

19 лютого в Донецькій області внаслідок обстрілу з боку російсько-терористичних бандформувань, загинув командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, 28-річний сержант Валерій Єгоров.

Валерій народився 17 грудня 1989 року в місті Прилуки Чернігівської області.

Закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж у 2008 році, здобув спеціальність "педагог-організатор".
Закінчив також Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, його Лубенську філію (заочно). Отримав диплом бакалавра за спеціальністю "початкове навчання (практична психологія)".

Строкову службу проходив у феодосійському батальйоні морської піхоти в Криму.

Призваний за мобілізацією вже 19 березня 2014 року – найперша хвиля. Спочатку служив у 1-й окремій танковій бригаді. Надалі перевівся до 34-го батальйону "Батьківщина" (Кіровоградська область). На фронті – з липня 2014-го. Був командиром гранатометного відділення, звільняв Торецьк, воював під Луганськом, біля Горлівки та Зайцевого.

25 грудня 2015 року втретє підписав контракт на проходження військової служби.

У вільний час на фронті займався ковальством, яке було його захопленням.

…Під час виконання бойового завдання 19 лютого 2018 року група сержанта Єгорова потрапила під обстріл з АГС-17, який став для командира відділення фатальним.
Валерій дістав осколкове поранення у голову і ще дві години боровся за життя…

Похований 21 лютого в рідних Прилуках на кладовищі "Новий побут".

У полеглого бійця залишилися батьки та старший брат.

6. Сабіна Галицька

"Ми отримали звістку про те, що 23-річна українська медик була вбита, коли намагалася надати допомогу мирним жителям поблизу лінії зіткнення. Інцидент нагадує нам про продовження конфлікту в східній частині України, а також про те, що мирні жителі і ті, хто надає їм допомогу, перебувають в небезпеці щодня"…

Це – слова із заяви речниці Державного департаменту США Хізер Науерт на брифінгу 22 лютого у Вашингтоні.

Представниця Держдепу зазначила, що Росія спроможна зупинити конфлікт і вплинути на формування бойовиків, які вона підтримує на Донбасі.

Але Росія не припиняє конфлікт. І 23-річна медсестра 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ Сабіна Галицька стала ще однією його жертвою.

Молода полісянка – наполовину полька, наполовину українка – загинула 20 лютоговнаслідок обстрілу з боку бойовиків "ЛНР" біля села Катеринівка.

Як написав у "Фейсбуці" військовий кореспондент "1+1" Андрій Цаплієнко, "для того, аби стріляти так влучно, треба бути серйозним профі". Практично на тому ж місці у січні 2017-го ворожий оператор протитанкового комплексу влучив в джип, у якому загинув розвідник Віталій Сенюк. А через два місяці, в березні 2017-го, ракета ПТРК спалила машину зі світлої пам'яті водієм 24-ї бригади Володею Пірусом.

"Загалом таких влучань на цій ділянці не менше півдесятка. Один і той самий почерк. Постріл з наддалекої, граничної для такого виду зброї, дистанції. Через
кілька секунд другий. Аби добити. Теж влучний. Того, хто стріляв, можна вважати протитанковим снайпером", – констатує Цаплієнко.

…Старша медична сестра приймально-сортувального відділення медроти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сабіна Галицька надавала медичну допомогу ім українським бійцям, і цивільних. Останнього разу саме задля того вона намагалася дістатися сіл Катеринівка та Новоолександрівка, які нещодавно зайняли військові ЗСУ.
По небезпечній дорозі наші військові їхали в бронетранспортері. Його й підбив "ПТРК-снайпер".
Від травм, несумісних із життям, Сабіна загинула на місці. Снаряд не розірвався. Якби трапилося інакше, загиблих могло бути значно більше…

— Це був звичайний щоденний виїзд нашої групи для надання всебічної допомоги мешканцям прифронтових населених пунктів, — розповів прес-службі МОУ військовослужбовець Володимир, який разом із Сабіною був в тому ж "бетері" та зазнав контузії. — Першим за маршрутом слідування був населений пункт Катеринівка, тому разом із нами допомагати місцевим їхала військовий медик, адже цивільних медиків там немає.
Дорогою жартували. Чомусь вона згадала нашу першу зустріч у липні 2016 року. Тоді я був дуже пригнічений після першого бойового зіткнення з ДРГ противника. То був важкий бій, були поранені та загиблі. Сабіна знаходилася поруч із нами та намагалася всіляко підбадьорити. За два дні знов був потужний обстріл, знов поранені та вбиті. Коли кремезні чоловіки голови від землі не могли відірвати, а ця тендітна дівчинка вже надавала допомогу пораненим і витягувала їх із поля бою в безпечне місце.
Мені стало дуже соромно, я зібрав волю в кулак та кинувся їй допомагати. Так ми і познайомилися..

Не стримував хвилювання при спогадах і Мар'ян, який теж зазнав поранення після обстрілу бронетранспортера та зараз лікується у військовому мобільному госпіталі:

— Із Сабіною ми познайомилися влітку 2016 року, коли наш підрозділ боронив Мар'їнку. Йшов дуже сильний дощ, і хлопці ховалися, щоб не змокнути до нитки. Всі були якісь сумні, а коли раптом з'явилася вона, наче сонечко вийшло з-за хмар. Сабіна відразу почала щось голосно розповідати та жартувати. І тоді ми почали всміхатися, попри сумну погоду.
А ще Сабіна не по-дівочому любила зброю… Це була одна з найулюбленіших тем для розмов. Могла навіть зауваження зробити тому, хто не доглядав свій автомат, — із сумом згадує Мар'ян.

— У бригаді її називали "красуня". Це не позивний її, просто вона такою була. Справжньою красунею, як зовні, так і в душі. Це величезна втрата для всіх, хто хоча б трошки її знав, — не стримуючи сліз, говорить подруга Сабіни, військовослужбовець Наталія.

Сабіна багатьом розповідала, що планує здобути вищу освіту. У неї було дуже багато планів на подальше життя, різноманітних мрій та сподівань.

23 лютого, Сабіну Станіславівну Галицьку з військовими почестями провели в останню путь та поховали в рідному селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.

Там вона народилася 20 вересня 1994 року.

Закінчила Новоград-Волинський медичний коледж (2010-2014, освіта середня спеціальна, фельдшер).

Після коледжу – з січня 2015 року – працювала поруч із мамою в Барашівській дільничій лікарні (с. Бараші Ємільчинського району, акушер), що входила до складу ЦРЛ смт Ємільчине.

"Завжди ввічлива, уважна та чуйна до пацієнтів", — такою запам'ятала Сабіну колега по роботі Людмила Дацюк.

Рятувати життя, давати життя було покликанням дівчини.

У квітні 2016 вона добровільно пішла до Збройних сил на контракт, після НЦ "Десна" продовжила службу в "десятці", військова частина А4267 (10 огшбр).

Протягом майже п'яти місяців Сабіна надавала допомогу пораненим на передовій. Це була вже друга її ротація на фронт.

Приклад сестри надихнув її брата Павла, який теж пішов до ЗСУ і наразі проходить підготовку в одному з навчальних центрів.

Кажуть, усі родина Галицьких – патріоти. В перші дні війни батьки пофарбували в синьо-жовтий колір паркан свого будинку.

…Востаннє Сабіна бачилася з рідними під час відпустки на Різдво. Тоді Сабіна відвідала медколедж, де навчалася, поспілкувалася з викладачами і подругами.

"Ми обіцяємо, що путінські покидьки заплатять за смерть Сабіни максимальну ціну. Вбивати жінок та мирних мешканців – це все, на що здатні кляті російські окупанти", – йдеться в меморіальному дописі 10 огшбр у "Фейсбуці".

 

7. Ілля Сербін

Військовослужбовець 25 омпб "Київська Русь" 54 омбр Ілля Сербін загинув у районі Світлодарської дуги — під час обстрілу з гранатомета АГС 22 лютого отримав поранення в шию, несумісне з життям.

Ілля Тарасович Сербін народився 1993 року. Жив у селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.

Пішов до армії добровольцем. Служив у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. Згодом перевівся до 25-го мотопіхотного батальйону "Київська Русь" (у складі 54 омбр).

До 25 омпб Ілля перевівся, щоб служити разом із дружиною.

Історія їхнього кохання стала частиною фотопроекту "Якби не війна" (фото – Ігор Паламарчук).

"Це – Ілля та Юлія. Він – розвідник, у складі спочатку 54 ОРБ, а потім 131 ОРБ. Пройшов Чермалик, Павлопіль, Штольню. Для неї він просто "бородатий чувак у формі", "симпатичний хлопчик-військовий". Вона – студентка, активістка громадської організації "Відсіч", донька бійця Нацгвардії", – писали про них волонтери фотопроекту.

2017 року Ілля Сербін вступив до Національного педуніверситету ім. Драгоманова, на факультет психології, для заочного навчання, однак не навчався там.

Поховали героя 25 лютого в Крюківщині.

8. Олександр Сівко

25 лютого від кулі снайпера на позиції шахта "Бутівка" під Авдіївкою (Донеччина) загинув боєць 1-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександр Сівко.

Йому було лише 19.

Сівко Олександр Володимирович народився 7 травня 1998 року в смт Пісківка Бородянського району Київської області.

У 2016 році закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Отримав спеціальність електромонтажника та слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті.

У травні 2017-го Сашко підписав контракт зі Збройними силами. Після проходження підготовки в навчальному центрі "Десна" став на службу в перший "бат" 95 одшбр, що в Житомирі.

Залишилися батьки і старший брат.

…Бойові побратими, які проводжали хлопця в останню путь 27 лютого в Пісківці, кажуть, що його мама Валентина прикрасила вбрання 19-річного юнака весільною квіткою.

Капелан Анатолій Кушнірук розповів: "Коли вже всі попрощались із Сашком та закрили домовину, у мене була особлива місія… Зняти прапор України з домовини, бережно скласти його та передати мамі…
"Мамо Валентино! Це – прапор України, під яким поховано Вашого сина-героя…" Мама Сашка, не стримуючи сліз, прийняла прапор і почала витирати ним свої гіркі сльози…
"Мамо, Ваш син Сашко на небі зараз!" Після сказаного мама Сашка обійняла мене і подякувала, хоча дякувати повинні ми їй… Тих обіймів мами я довго не зможу забути…"
Після тих обіймів мама Сашка обійняла ще багатьох, хто був у військовій формі…

9. Олександр Казміров

21-річний військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ Олександр Казміров зазнав поранення внаслідок підриву на міні 18 лютого. Був доправлений у Харківський госпіталь. Тиждень перебував у комі. Не приходячи до тями, помер у ніч із 25 на 26 лютого.

Олександр Казміров – родом із села Щербані Старосинявського району Хмельницької області.

Вступив на службу за контрактом до Збройних сил 2016 року.

 

Березень

9 загиблих, 25 поранених

1. Вадим Сапеску "Одеса"

Румун за національністю, Сапеску Вадим Георгійович, боєць військовослужбовець 1-го десантно-штурмового батальйону 95 одшбр, загинув 2 березня. Під Авдіївкою від кулі ворожого снайпера.

Він народився 22 квітня 1984 року в селі Чорна Окнянського району, що неподалік кордону з Молдовою. Жив у місті Южне на Одещині.

Працював на сільськогосподарських та рибгоспівських підприємствах, на будівництві в різних областях, зокрема на Донеччині.

У лютому 2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ. Служив командиром відділення взводу спецпідготовки "Марусині ведмеді" у 199-му навчальному центрі ВДВ, після чого вирушив на фронт в район Горлівки.

Отримав контузію, повернувся на передову і залишався там після закінчення терміну контракту.

Похований у рідному селі Чорна.

Залишились дружина і 3-річний син, мати, дві сестри й брат.

 

2. Владислав Козченко

Це не дитяче фото. Владик і виглядав молодим. І був таким. Назавжди 20-річний.

Козченко Владислав Ігорович, солдат, стрілець-снайпер десантно-штурмового взводу 95 одшбр 6 березня отримав осколкове проникаюче поранення в шию в районі все тієї ж промзони міста Авдіївка Донецької області. Перша жертва "повного весняного перемир'я".

Народився Влад 10 квітня 1997 року в Полтаві.

Займався тайським боксом. З дитинства прагнув стати військовим, десантником – тренувався у полтавському клубі юних десантників "Гвардія" на базі СПТУ № 23, у центрі виживання та спецпідготовки "Seal", здійснив 16 стрибків із парашутом, підкорював Говерлу.
Після 9 класів гімназії навчався в аграрно-економічному коледжі (фах – юрист).

У червні 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Пішов у 95-ту житомирську десантну бригаду – щоб підтримати родину, в якій мама сама виховувала двох дітей, його і брата. Закінчити навчання планував після війни.
Через низький зріст (165 см) хлопець обманув комісію, яка приймала в десантники, і ставнавшпиньки.

В останню путь на центральному кладовищі Полтави Влада Козченка проводжала юна дівчина з чорною пов'язкою на голові – його наречена.

Могила хлопця – 18-та за ліком на Алеї Героїв на центральному міському кладовищі Полтави. Він – наймолодший у цьому скорботному ряду.

3. Іван Рященко "Скіф"

"Дружина казала – він себе знайшов на війні", – розповів побратим по бліндажу "Чапай", у день народження якого загинув Іван Рященко.

Це сталося ввечері 8 березня. Фатальним для Івана став ворожий кулеметний обстріл біля смт Луганське на Світлодарській дузі.

Молодший сержант, командир БМП — командир відділення із 2-го механізованого батальйону 54-ї- окремої механізованої бригади ЗСУ.

"Веселий, безвідмовний, справжній мужик, улюблений роздовбай, символ нашої роти, пробивний, світла людина, яких можна на пальцях порахувати" – відгукуються про 34-річного Скіфа колеги по роті.

Жартівник Рященко був одним із тих військових, яких наприкінці грудня 2017 року записали працівники фонду "Повернись живим" для відеосюжету "ЗСУ проти хейтерів": Іван на камеру давав дотепні оцінки коментарям скептиків у "Фейсбуці" щодо армії та війни.

Народився Іван 24 березня 1983 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Зовсім малим втратив матір, мешкав і виховувався у бабусі в селі Вишневе П'ятихатського району.

У Саксаганському ПТУ №77 здобув професії тракториста та водія. Працював у Вільногірську на гірничо-металургійному комбінаті, на склозаводі.

По війні взяв позивний "Скіф", бо захоплювався історією й особливо скіфською добою.

Із червня 2015-го протягом року проходив службу за мобілізацією у 28 омбр (реактивний артилерійський дивізіон, 1-й механізований батальйон). У вересні 2016-го підписав контракт, у складі 54 омбр воював на Світлодарській дузі, у Троїцькому, промзоні Авдіївки.

У лютому 2018-го дістав контузію, а загинув через чотири дні після того, як повернувся на передову.

Залишились дружина, маленький син та двоє синів дружини від попереднього шлюбу.

Похований у Вишневому.

4. Юрій Луговський "Баррет"

У ніч на 9 березня, приблизно о 2:15, загинув легендарний розвідник, снайпер полку "Азов" Національної гвардії Юрій Луговський, позивний "Баррет" – заступник командира розвідвзводу 1-го "азовського" батальйону особливого призначення.

Тієї ночі біля села Водяне під Маріуполем відбувався груповий снайперський бій. Обидві сторони були оснащені тепловізорами і телевізійними прицілами. Баррет перший виявив виявив противника і не схибив. Помітив він і другого ворога з пари снайперів. А постріл противника пролунав раніше. І став фатальним для Луговського.

Йому було лише 23. Юрій народився 5 червня 1994 року в Червонограді Львівської області. Малим прислуговував у храмі. Вчився на столяра, працював за фахом.

Був активістом УНСО, навчався військовій справі сам та навчав інших. Брав участь у Революції гідності.

На фронт пішов добровольцем у 2014-му – батальйон "Донбас". Узяв позивний на честь конструктора американської снайперської гвинтівки.
20-річним пройшов бої за Іловайськ. У лютому 2015-го перейшов до полку "Азов", захищав Широкине і Маріуполь.

"Один із найкращих розвідників "Азову". Баррет постійно десь ходив з своєю групою у "сірій зоні". Мінував, щось вистежував, лежав днями в "льожках", повертався з трофеями…
Про Баррета ходил легенди навіть в полку, серед своїх. Про результати, про операції. В секторі його групу знали всі", – писав у "Фейсбуці" волонтер Роман Сініцин.

"Я не знаю, в що вірив Юра. У рай, чи в Валхаллу, чи в ще щось…. Але він уже там, де краще. А в пеклі – десятки відправлених Юрою туди ворогів. В тому числі в прямому ефірі раша-тв", – додав Роман.

Є відео, на якому зафіксовано, як у Широкиному в квітні 2015-го український снайпер – це був Баррет – убив російського найманця "ДНР" із міста Зеленоград просто перед телекамерою каналу "Рен ТВ".

На День добровольця, 14 березня, Баррет мав бути нагороджений іменною вогнепальною зброєю.

Прощання з другом Барретом 11 березня на базі полку "Азов" НГУ в Урзуфі стало взірцем почестей, які слід віддавати полеглим героям війни за Україну – із прапорами, смолоскипами, салютом з автоматів, багатократним "Помстимося!" та "Слава!" на шикуванні.

Поховали Юрія 12 березня на Алеї героїв Червоноградського цвинтаря в селі Бендюга.

Залишилась мати — психолог у реабілітаційному центрі бійців АТО, волонтер.

5. Олександр Швець

11 березня, близько 11:00 під Маріуполем загинув 46-річний Олександр Швець – молодший сержант, військовослужбовець 36-го окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ (в/ч А2802).

Навідник мінометного взводу помер від множинних осколкових поранень в результаті підриву на невстановленому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання із перевезення майна та повернення до підрозділу, розповів речник МОУ. Швець був водієм тієї вантажівки, що підірвалася.

Олександр Васильович народився 26 червня 1971 року в Олександрії Кіровоградської області.
Навчався у школі №2 ім. Горького. Закінчив ПТУ №17 за фахом "слюсар зі складання металевих конструкцій" та "налагоджувальник холодноштампувального устаткування". Продовжив навчання в Олександрійському індустріальному технікумі (технік-технолог з обробки металів різанням).
Працював слюсаpeм-складальником мeталоконстpукцiй, майстром з виробничого навчання у рідному ПТУ, з 2013 року — у ТОВ ЗПТУ "Віра-Сервіс Інтермаш".

У 2015 році був призваний до ЗСУ за мобілізацією. Наступного року уклав з армією контракт.

Залишились мати, дружина та дорослий син.

Посада – навідник другого мінометного взводу мінометної батареї батальойону морської піхоти .

Олександр був водієм автомобіля, що перевозило майно та поверталося до підрозділу. Внаслідок підриву міни, отримав несумісні з життям травми.

Похований на військовому кладовищі Олександрії.

Залишились мати, дружина та діти.

6. Марк Гудзовський "Упрямий"

Старший солдат 3-ї роти 1-го батальйону особливого призначення ОЗСпП "Азов" Нацгвардії Марк Гудзовський у ніч на 9 березня брав участь у бою біля Водяного, в якому загинув Баррет.

Нацгвардійці допомагали морпіхам, 20-річний Упрямий був у групі "азовців" кулеметником. Після смерті Баррета він продовжив бій. А наступної ночі (близько 1:00 10 березня) протистояння поновилося. І стало фатальним для Марка.
Куля снайпера влучила йому в лоб і вийшла через потилицю, спричинивши розтрощення головного мозку 3-го ступеня.

Гудзовський переніс операцію у 61-му військово-мобільному шпиталі в Маріуполі, згодом у критичному стані гелікоптером був доправлений до рідного Дніпра. Лікарі казали, що шансів вижити майже немає.

Марк помер у реанімації відділення політравми лікарні ім. Мечникова, не виходячи з коми, в День добровольця – 14 березня.

Народився хлопець у Дніпрі 21 травня 1997 року.
Захоплювався футболом, бодибілдингом, комп'ютерними технологіями. По закінченні школи навчався на економічному факультеті Українського державного хіміко-технологічного університету (УДХТУ) за спеціальністю "фінанси". Але вже 18-річним пішов добровольцем на фронт. Приєднався до полку "Азов" у серпні 2015-го.
Згодом поновився в університеті, перейшовши на заочну форму навчання.

Залишились батьки та дві сестри.

Похований на Краснопільському кладовищі Дніпра – саме там найбільше могил полеглих героїв АТО.

7. Сергій Ковнацький

Старший солдат, військовослужбовець 1-го десантно-штурмового батальйону 95 одшбр Сергій Ковнацький загинув уранці 25 березня від поранення в голову кулею снайпера під час бойового чергування на позиції "Шахта Бутівка" під Донецьком.

Воїнові було лише 22.

Сергій народився 27 серпня 1995 року в селі Ясенівка Пулинського (колишній Червоноармійський) району Житомирської області. Мешкав у смт Пулини.

Грав у футбол за місцеву команду. 2013 року закінчив професійний ліцей, де здобув професії тракториста-машиніста сільськогоспвиробництва, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, водія автотранспортних засобів.

У квітні 2016-го вступив до ЗСУ на військову службу за контрактом – пішов у десантники.

Із грудня 2017-го Сергій перебував зі своєю бригадою на передовій. Після закінчення контракту в травні збирався одружитись.

Похований у селищі Пулини.

Залишились наречена, батько – також учасник бойових дій, мати, брат і сестра.

8. Андрій Кривич "Діллі"

19-річний доброволець тактичної групи "Сапсан" ДУК "Правий сектор" Андрій Кривич "Діллі" загинув 27 березня о 20:40 внаслідок поранення в голову кулею снайпера на спостережному посту на Світлодарській дузі.

Народився 24 січня 1999 року в Конотопі на Сумщині. Із 2016-го – в Навчально-науковому інституті педагогіки і психології Сумського педуніверситету; мріяв стати військовим психологом.

Вступив до конотопської філії організації "Права молодь", проходив вишколи з тактичної підготовки, медицини, топографії та володіння зброєю. На останньому зимовому вишколі в Черкасах був молодшим інструктором з тактики бою та партизанського руху.

Наприкінці 2017 року приєднався до Добровольчого українського корпусу. У січні 2018-го перевівся на заочну форму навчання, щоб поїхати на передову. Під час своєї другої ротації на Світлодарці (Бахмутський район) займався аеророзвідкою.

Залишились батьки, рідні сестра й брат, а також брат і сестра по батьку.

Похований у місті Конотопі на Вирівському кладовищі.

9. Віктор Максимов

33-річний Віктор Максимов загинув за тиждень до Воскресіння Христового.

Він народився 9 травня 1984 року в селі Раївка Дніпропетровської області, мешкав у місті Дніпро.

Здобув вищу освіту, працював у правоохоронних органах.

Учасник АТО ще з весни 2014 року. По завершенні терміну мобілізації продовжив службу у військах протиповітряної оборони. У вересні 2017 року перевівся до 93-ї окремої механізованої бригади, підписавши контракт на півроку.
Солдат. Служив механіком-водієм, електриком відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти 93 омбр.

За десять днів до загибелі, 20 березня 2018-го, Віктор саме продовжив свій контракт.

30 березня Віктор Максимов разом з іще трьома товаришами по службі підірвався на невідомому вибуховому пристрої на Донеччині (зона відповідальності бригади – Новотроїцьке-Гранітне). Його поранення виявилися несумісні з життям, решта бійців вижили.

"У підрозділі, де служив загиблий воїн, згадують Віктора як справжнього чоловіка, людину безстрашну, у той же час доброзичливу й веселу. Він будував плани на літо, сумував за дружиною та маленькою дочкою. Проте планам не судилося збутися…" – зазначає прес-служба 93 омбр, висловлюючи щире співчуття рідним та близьким загиблого воїна.

Залишилися дружина і донька.

 

Квітень

8 загиблих і померлих від ран, 88 поранених

1. Володимир Майборода "Май"

Того дня – 8 квітня – православні відзначали Великдень. Однак війна минулого квітня не знала свят у вихідних.

За офіційною версією, в районі села Жованка (входить до смт Зайцеве і поділене лінією розмежування) група прапорщика Володимира Майбороди з 24 омбр, перебуваючи в "секреті", помітила ДРГ противника. Позивний "Май" – заступник командира взводу розвідки – прийняв рішення атакувати ворога.

Двоє бійців заходили з одного боку, Май пішов з іншого, але підірвався на мінному полі. "Сепари" почали тікати. Українські військові автоматними чергами знищили двох бойовиків та дістали їхні документи, згодом передавши їх командирам. А ось пораненого командира знайти і забрати до темряви не змогли.

"За ним повертались двічі, але не знайшли… Тільки він був зниклим, всі інші вийшли з бою цілими", – розповідав "Новинарні" побратим Мая, спростовуючи брехню сепаратистських і російських ЗМІ.

Лише 13 квітня із так званої "ДНР" повідомили, що знайшли загиблого – Володимир намагався повзти і помер від поранень. Тіло евакуювали до моргу на непідконтрольній території.

15 квітня "двохсотого" передали українській стороні на КПВВ "Мар'їнка".

Володимиру було 50. Він народився 9 липня 1967 року в місті Мелітополь Запорізької області. Дитинство пройшло у селищі Переможне Якимівського району, там Май закінчив школу. Відслужив "строчку". До Мелітополя переїхав, коли одружився.

Навесні 2014-го чоловік брав участь у діяльності "Самооборони Мелітополя", чергував на блокпостах.

З літа 2015-го Май проходив службу в батальйоні Нацгвардії "Донбас", пройшов Широкине.
Відтоді Володимир залишався ідейним "донбасівцем". До речі, у футболці з символікою цього батальйону НГУ – а ще в улюбленій "горці" – він пішов і у свій останній бій.

У жовтні 2016-го із побратимами Майборода перейшов до 16 омпб 58 омбр, воював в Авдіївці.
У лютому 2017-го разом з іншими екс-"донбасівцями" із 16-го батальйону, перебуваючи у відпустці, брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО.

Із травня 2017 року Май служив у 3-му батальйоні 72 омбр, воював в Авдіївській промзоні, на шахті "Бутівка". Коли восени 72-гу бригаду вивели на ротацію – перейшов у 24-ту механізовану бригаду імені короля Данила, щоб залишатися на фронті.

Похований воїн у рідному селищі Переможне.

Залишились дружина й доросла донька.

2. Денис Начосний "Чечен"

12 квітня біля селища Піски під Донецьком від кулі снайпера загинув 31-річний військовослужбовець 34-го окремого мотопіхотного батальйону Денис Начосний, мешканець міста Генічеськ Херсонської області.

Денис народився 2 вересня 1986 року.

Був призваний до армії за мобілізацією в лютому 2015-го. Після ДМБ на "гражданці" перебував трохи більш як півроку – у вересні 2016-го пішов на контрактну службу в 34 омпб 57-ї бригади Збройних сил України.
Звання – сержант, посада – заступник командира взводу (виконував обов'язки комвзводу) – командир бойової машини.

Лише 8 квітня в Дениса закінчилася відпустка, під час якої він одружився в рідному Генічеську. Через чотири дні після повернення в Піски чоловік загинув.

Поховали Начосного в поминальний день – 15 квітня – в селі Червоне під Генічеськом.

Залишились батьки, дружина та донька від першого шлюбу.

3. Максим Черкун

Нещодавно йому виповнився 21.

Максим Миколайович Черкун народився 9 січня 1997 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині.

Жив у селі Кривбас, працював у місцевому ТОВ "Сільськогосподарське підприємство "Скорпіон" у службі охорони.

Був членом пошукової групи криворізького військово-патріотичного клубу "Пошук".

Мріяв вступити до авіаційного училища. Навчався в автотранспортному коледжі на автомеханіка, згодом вступив до вищого професійного училища на ту ж спеціальність.

До війська хлопець потрапив у 2015-му, ще 18-річним – у ДУК "Правий сектор". У березні 2016 року підписав контракт із ЗСУ.
Служив у 34-му окремому мотопіхотному батальйоні 57 омпбр – сержант, командир протитанково-кулеметного відділення у 2-й мотопіхотній роті.

Максим командував обороною опорного пункту біля села Піски під Донецьком. Загинув 16 квітня під час мінометного обстрілу.

Без сина залишились батьки.

Похований 19 квітня на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу.

4. Михайло Шозда "Лемберг"

Старший сержант, старший навідник гранатометного взводу 2-го механізованого батальйону 24 омбр ім. Короля Данила Михайло Шозда загинув на третій день після свого 50-річчя, яке відзначав на фронті.

Він народився 14 квітня 1968 року у Львові, де й прожив усе життя.

Закінчив Львівський політех. Строкову військову службу проходив у Чехословаччині, в артилерійських військах.

У 1989 році одружився, згодом народилися син та донька. Працював у магазині будівельних матеріалів, став директором СП "ВІСКО".

Як пише його дочка Ірина, Михайло завжди був за батька для своїх набагато молодших брата й сестри, бо свого тата вони також втратили дуже рано.

За словами Ірини, її батько завжди цікавився історією та військовими справами: "напевне, переглянув усі військові фільми по кілька разів".

"Завжди із захопленням збирав дрова й готував шашлик, а потім радів, коли його хвалили – бо такий шашлик вмів готувати лише він. На ту галявину в Брюховицькому лісі ми їздили впродовж 15 років і завжди тільки туди…" – згадує Ірина Шозда.

Із задоволенням готував шашлики і в 24-й бригаді – на контракт у Збройні сили України Михайло Іванович пішов у січні 2017-го.

Як розповідають його близькі, він прагнув уберегти від війни молодих хлопців – таких, як син та зять: "завжди казав, що якби один чоловік із кожної родини став б на захист України, то війна б уже давно закінчилася".

Як розповідають у 24 омбр, Михайло нерідко заступав на чергування замість когось з молодих. Казав: "Щось неспокійно сьогодні; хай хлопчина побуде тут, в бліндажі, я за нього повартую. Я вже життя прожив – а йому ще жити та жити!"

"Останній раз татко поїхав з дому на Різдво, після Святої вечері. Міцно обійняв і сказав, як завжди, що все буде добре…" – згадує дочка.

За уточненими даними, Михайло Шозда загинув опівдні 17 квітня поблизу Зайцевого Донецької області – від наскрізного вогнепального поранення в шию. Снайпер…

Похований 20 квітня на Личаківському цвинтарі на алеї Героїв.

Залишились мати, брат, сестра, дружина, син та донька.

5. Євген Хоменко "Подгон"

20-річний боєць полку Нацгвардії "Азов" Євген Хоменко, позивний "Подгон", померуранці 20 квітня в Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова. Туди його доправили напередодні санавіацією – через мобільний шпиталь – після важкого осколкового поранення голови, яке Євген отримав 18 квітня унаслідок вибуху снаряда в районі села Павлопіль у Приазов'ї.
Лікарі констатували загибель мозку, але намагалися врятувати хлопця. Хоменко перебував у комі 3-го ступеня. Операція тривала 20 годин. Марно…

Євген Вікторович Хоменко був родом із Вільногірська Дніпропетровської області. Народився 25 травня 1997 року.

Закінчив 9 класів та металургійний технікум. Зростав патріотом. Займався боксом.

У 2014-му родина Хоменків прийняла переселенців із Торецька (тоді Дзержинськ) – їхні розповіді теж вплинули на рішення Євгена піти воювати.

До лав полку "Азов" став у 19-річному віці – в листопаді 2016-го. Служив у гаубичному артилерійському дивізіоні навідником.

"Він був навідником гаубиці – займався справою, яка потребувала холодного розуму, витримки та великої відповідальності. Побратими згадують бійця як вправного воїна, який був завжди у піднесеному настрої та ніколи не відмовляв у допомозі", – повідомляв "Азов-прес".

"Подгон був душею компанії, не мав недругів чи ворогів", – пригадують "азовці".

…Артдивізіону ОЗСП "Азов" у штабі АТО й ОТУ "Донецьк" давно не "нарізали" бойових розпоряджень. Але – у зв'язку із загостренням на лінії розмежування та посиленням обстрілів зокрема під Маріуполем – того дня "азовці" нарешті отримали "беерку". У районі Павлополя відбувалася артдуель.

"При заряджанні гаубиці на бойовому завданні розірвався снаряд. Подгон був важко поранений", – розповіли "Новинарні" в "Азові".

Командування Нацгвардії не відповіло на наш офіційний запит з приводу обставин смерті військовослужбовця Хоменка.

Поховали воїна з усіма військовими почестями у рідному Вільногірську 22 квітня.

Залишились батьки та молодший брат.

6. Геннадій Широкий "Одеса"

20 квітня у Головному військовому госпіталі Києва помер водій 3-го мехбату 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ДШВ ЗСУ Геннадій Широкий, якиймайже чотири місяці перебував у комі.

48-річний старший солдат Широкий зазнав важких поранень ще 24 грудня під час обстрілу позицій 25 опдбр в Авдіївській промзоні.

"Веселий, приємний чоловік, справжній патріот… Десантник!!! Виконуючи бойове завдання на одній із найбезпечніших позицій Авдіївської промзони, під час тривалого ворожого обстрілу отримав серозні поранення, які, на жаль, не залишили шансів на спасіння…" – розповіли в бригаді.

Народився Геннадій В'ячеславович 15 серпня 1969 року в селі Московка Куп'янського району Харківської області.

Був мобілізований до Збройних сил в червні 2015-го. Служив у 25-му мотопіхотному батальйоні "Київська Русь" водієм роти матеріального і технічного забезпечення. На початку 2016-го отримав поранення на Світлодарській дузі.
Після демобілізації повернувся додому, а на початку минулої зими – підписав контракт із ЗСУ.

Поховали Геннадія Широкого в Московці 24 квітня. Односельці проводжали воїна в останню путь, стоячи на колінах.

7. Олександр Матус

Олександр Матус народився 18 вересня 1981 року в Лисичанську Луганської області. Закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ.

Був майстром спорту з кікбоксингу, неодноразовим чемпіоном України, призером чемпіонату України з боксу.

Влітку 2017 року підписав зі Збройними силами України, служив у 53-й окремій механізованій бригаді – солдат, розвідник розвідувальної роти. ППД бригади – якраз Лисичанськ і Сєвєродонецьк.

Загинув 20 квітня близько 2:30 ночі поблизу села Кримське (Новоайдарський район) на рідній Луганщині. В ту ніч позиції ЗСУ обстрілював ворожий БМП.

Поховали воїна в рідному Лисичанську 23 квітня.

Без чоловіка й батька залишилися дружина та дві доньки.

8. Сергій Перепелиця "Кузнєц"

40-річний Сергій Перепелиця, позивний "Кузнєц", загинув 21 квітня унаслідок підриву машини на міні в районі Світлодарської дуги.

Народився Сергій Леонідович 2 липня 1977 року у селі Званівка Бахмутського району Донеччини.
Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці.

У липні 2016 року був обраний депутатом Званівської сільради.

Наприкінці 2016 року підписав контракт із ЗС України. Із березня 2017-го служив на посаді головного сержанта роти в 46-му окремому батальйоні спецпризначення ЗСУ "Донбас-Україна", що входить до 54-ї бахмутської бригади.

Останні кілька місяців воював під селами Травневе й Гладосове під Горлівкою, які українські військові зайняли в литопаді 2017-го.

Своє хобі – ковальство – не полишав і в лавах 46 обспп.

"Донбас – це його рідна земля, за яку він воював і бажав повернути те, що відібрав у нього ворог, а це – місця його дитинства.
Він був надзвичайно відповідальною людиною і свої обов'язки виконував більше ніж на 100%", – зазначили в

---