Редакционная строка
31.12.2108
5. Ігор Петров
Він вирішив піти боронити Батьківщину одразу, щойно Збройні сили України визволили від окупантів його рідне Рубіжне Луганської області.
Ігор Петров народився 14 лютого 1998 року, а у 2016-му, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ.
Відтоді більшість часу він перебував на передовій. Служив навідником автоматичного гранатомета в механізованому батальйоні 53-ї окремої механізованої бригади.
"Він не говорив цих високих слів про патріотизм, про любов до Батьківщини. Але він своїм дуже коротким життям показав, що справді – на таких, як він, тримається нехай такий дуже крихкий, але мир на наших територіях", – сказала в коментарі "5-му каналу"колишній класний керівник Ігоря Валентина Овчаренко.
"Допомагав своїм товаришам, бо він ще з 2016 року служив. Ми були в Донецькій області, там теж він допомагав. Де тільки можливо. Доброзичливий, добрий хлопець, щасливий. Одружився цього року…", – згадує побратим Ігоря по службі Геннадій.
Солдат ЗСУ Ігор Петров загинув увечері 14 червня під час бою в районі селища Новотошківське на рідній Луганщині. Тоді в ході 4-годинного бою поранення отримали ще п'ятеро українських бійців.
"Вчасно змінюючи вогневі позиції, гранатометники відкривали вогонь по противнику, що намагався обійти опорний пункт. Влучним вогнем розрахунку автоматичного гранатомета, де навідником був солдат Ігор Петров, було знищено сім бойовиків. Внаслідок сміливих та рішучих дій Петрова наступ противника був зупинений. На жаль, отримані ним поранення в ході бою стали смертельними", – повідомив прес-центр Об'єднаних сил.
Ігор помер у кареті "швидкої" від внутрішньої кровотечі.
Поховали його в рідному Рубіжному.
Залишилися батьки та дружина.
6. Сергій Жук
Сергій Жук загинув через тиждень після свого 49-річчя.
За даними видання "Цензор", він народився 8 червня 1969 року в селі Усть-Кулом (республіка Комі, РФ). 1986 року закінчив там школу, навчався на водія у районному ДОСААФ. Після строкової служби 1989 року переїхав у село Демки Драбівського району Черкаської області.
Працював помічником комбайнера, токарем та ковалем у фермерському господарстві, а у 2002-2015 роках – ковалем у гарячому цеху Київського метро. Повернувшись у Демки, влаштувався охоронцем у фермерське господарство "Нива".
А в квітні 2017 року Жук пішов на контракт у Збройні сили України.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
14 червня, близько 21:00, коли українські бійці намагалися зупинити атаку супротивника неподалік шахти "Бутівка" на околиці Донецька, в окоп Жука влучив ворожий реактивний снаряд "Граду". Боєць загинув на місці.
Похований у Демках. Залишилися мати, дружина, дочка та онука.
7. Сергій Остапчук
Сергій Остапчук кілька тижнів не дожив до свого 48-річчя. Він народився 18 липня 1970 року в Хмельницькому. Працював електриком.
У 2014 році був мобілізований, згодом вирішив продовжити службу на контракті. Із 2016-го служив у 72-й окремій механізованій бригаді ЗСУ механіком-водієм БМП.
"Це було його. Він там виріс, розправив плечі. Він відчував себе набагато краще, бо був потрібен там", – розповів телеканалу "Поділля-центр" брат Сергія Тарас Остапчук.
24 червня в районі смт Луганське на Світлодарській дузі 48-річний хмельничанин отримав тяжкі осколкові поранення в голову і грудну клітку.
Зі слів координатора центру допомоги учасникам АТО Наталії Дзекар, Остапчук чергував на блокпосту зі своїм товаришем, коли під час чергової атаки противника перед ними розірвалася міна. Обох бійців одразу відвезли до лікарні. Лікарі реанімаційного відділення лікарні в Бахмуті боролися за їхні життя до останнього, але Сергія врятувати не вдалося…
Поховали загиблого бійця на Алеї слави кладовища в Хмельницькому.
Залишилися батьки та двоє братів.
8. Руслан Баглик
Старший солдат, навідник 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Руслан Баглик народився 29 вересня 1997 року в місті Тростянець Сумської області. Його батько був ветераном Афганістану.
В ЗСУ – з 2015 року, із березня 2018-го – в 92 омбр.
19 червня під Авдіївкою 20-річний боєць отримав важке поранення в голову. У непритомному стані його доставили до Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, де після шести днів глибокої коми Руслан пішов із життя 25 червня.
Поховали Руслана Баглика у селі Станова під Тростянцем, де він закінчував школу та мешкав.
Залишилися батьки й наречена.
9. Артур Федосенко
Артур Володимирович Федосенко народився 26 березня 1971 року в Кропивницькому.
Строкову службу в армії служив у Закавказькому окрузі.
За даними сайту "Гречка", працював в УТО "Кіровоград" консультантом з економічної безпеки, виконував різну роботу за кордоном, був водієм-інкасатором у "Приватбанку".
У 2016 році підписав контракт із ЗСУ. Служив у званні старшого солдата у військовій частині А1469 (військовий аеродром "Канатове" біля Кропивницького) на посаді водія-електрика радіопеленгаторного пункту радіотехнічного центру вузла зв'язку та радіотехнічного забезпечення.
26 червня близько 20:30 біля Мар'їнки (Донецька область) життя 47-річного військового обірвала куля ворожого снайпера.
Поховали воїна на Алеї героїв Рівнянського кладовища у Кропивницькому.
Залишилися дружина та доросла дочка.
10. Дмитро Петрушенко
Солдат, військовослужбовець мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитро Петрушенко народився 11 січня 1971 року в селі Піщанка Новомосковського району Дніпропетровської області.
Закінчив Дніпровський інститут фізкультури. У Павлограді, де він мешкав останнім часом, був відомий як тренер із велоспорту, інструктор, веломеханік.
У грудні 2017 року Петрушенко пішов служити на контракт до ЗСУ, а вже у січні разом зі своєю 93 омбр "Холодний Яр" опинився на передовій.
27 червня в бліндаж під селом Богданівка Донецької області влучив ворожий снаряд. Дмитро Петрушенко, Олександр Холін та Володимир Дяченко на спостережній позиції загинули на місці.
"Близько 16-ї години пішло в хід важке озброєння, заборонене Мінськими домовленостями, таке як артилерія та міномети 120-міліметрові. Так склалася доля, що внаслідок влучання однієї з мін троє наших побратимів отримали поранення, несумісні із життям", – розповів прес-офіцер 93 омбр Андрій Міхейченко.
У Дмитра Петрушенка залишилися батьки, дружина та син, який, за даними газети "ТН Експрес", служить у Павлограді у військовій частині Нацгвардії №3024.
Поховають полеглого воїна в Піщанці, де мешкають його батьки.
11. Олександр Холін
Олександр Холін народився 20 вересня 1983 року в селі Охрімівка Вовчанського району Харківської області, мешкав у Вовчанську.
У лавах ЗСУ – з осені 2015 року. Спершу служив у 53-й окремій механізованій бригаді; у квітні 2016-го перевівся в 93 омбр (солдат мінометної батареї 3-го механізованого батальйону).
Брав участь у боях за Кримське на Луганщині та на Донецькому напрямку.
Загинув 27 червня в районі села Богданівка Донецької області разом із двома побратимами, коли в їхній бліндаж прилетів ворожий снаряд.
Залишилась дружина.
12. Володимир Дяченко
Солдат Володимир Дяченко (93 омбр подавала варіант прізвища – Дьяченко) народився 6 січня 1968 року в селі Семенівка Томаківського району Дніпропетровської області.
Один із трьох загиблих 27 червня в районі села Богданівка Донецької області, внаслідок прямого влучання в бліндаж ворожого снаряду.
Залишився син.
13. Валерій Шишак "Поляк"
Валерій Шишак народився 12 грудня 1960 року в Сєвєродонецьку, там і прожив фактично все своє життя.
Він мав значний воєнний досвід: свого часу служив в Афганістані. І хоча був уже на пенсії, коли війна прийшла на Батьківщину, пішов захищати свій рідний Донбас добровольцем у батальйон МВС "Луганськ-1". Згодом перейшов у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила ЗСУ (молодший лейтенант, командир відділення у 1-му батальйоні).
У своєму підрозділі 57-річний Валерій Казимирович був найстаршим. Він загинув 28 червня в районі селища Південне, неподалік від окупованої Горлівки.
"…Ворог цинічно й підступно о 8.30 відкрив вогонь з мінометів, станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів по житлових будинках цього населеного пункту. Командир роти "Королівської" бригади Олег Лотоцький (…) швидко оцінив ситуацію та організував бій. За мить чергові вогневі засоби вже відкрили вогонь по противнику. Як виявилося, під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась група бойовиків.
Резервну групу, яка за хвилину вже вела бій на околиці Південного, очолив командир взводу Валерій Казімірович Шишак. В ході бою, який тривав майже півгодини, він побачив, що важко поранений боєць резервної групи. Валерій Шишак разом із Олегом Лотоцьким кинулися рятувати свого підлеглого (Андрія Волоса – "Н"). Саме цього й очікував снайпер-терорист. Підступним пострілом снайпера Валерій Шишак був смертельно поранений", – розповіла про останній бій Поляка прес-служба бригади.
Поховали Валерія Шишака в Сєвєродонецьку. Залишилися дружина, дорослі син і дочка.
14. Андрій Волос
Старший солдат, військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади Андрій Волос народився 13 грудня 1995 року в Луцьку (за іншими даними – в селі Омельне). Закінчив в обласному центрі школу-інтернат і певний час жив у Луцьку. Згодом переселився в Омельне Ківерцівського району, де мешкала його мама.
Хрещений батько Андрія, керівник Спілки воїнів АТО Волині Олександр Серватович розповів "Волинським новинам", що після початку війни на сході Андрій дев'ять разів намагався потрапити до війська, подавав документи у батальйон (роту спецпризначення МВС) "Світязь". Проте йому відмовляли через брак досвіду.
Як каже сільський голова Омельного Василь Зінчук, хлопець уже повертався додому, коли йому подзвонили з Ківерцівського військкомату і запропонували підписати контракт із ЗСУ на три роки. Це було у 2015-му.
Поїздки на передову у складі 24 омбр не завадили Андрієві влаштувати особисте життя: у травні 2018 року Волос став на шлюбний рушник. А через місяць після весілля його вагітна дружина стала вдовою.
22-річний Андрій загинув уранці 28 червня, в той чорний День Конституції, коли українські Збройні сили втратили загиблими віддразу чотирьох бійців. Це його, тяжко пораненого, намагався витягти з поля бою командир взводу Валерій Шишак, і також отримав смертельне поранення від ворожого снайпера.
Андрію Волосу снайперська куля влучила фактично в серце, пройшовши між пластинами бронежилета.
День народження вони з командиром відзначали з різницею в один день, а день смерті в обох один і той самий.
Про те, що ї сина більше немає, мати Волоса дізналася в реанімації – за день до загибелі Андрія їй зробили операцію з видалення пухлини. Саме мати ухвалила рішення поховати сина 1 липня в Омельному, поряд із могилами її рідних. Хоча влада і військові пропонували, щоб Волоса поховали в Луцьку на Алеї слави.
"Він був з простої сім'ї. Дуже хороша людина, доброї душі хлопець, неконфліктний, ніколи мухи не образить", – згадує Андрія сільський голова Омельного.
Залишилися мати, вітчим та вагітна дружина.
15. Владислав Гусейнов "Швед"
Владислав Гусейнов народився 7 травня 1983 року в місті Первомайський на Харківщині, жив у Харкові.
Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Побратими згадують Шведа як відважного воїна і водночас веселуна, який завжди любив пожартувати, піднімати настрій товаришів у важкій ситуації.
Влад загинув 28 червня внаслідок бойових дій під Авдіївкою.
"На Донецькому напрямку під прицільному обстрілом ворога у вечірній час опинилися захисники Авдіївки, де по завершенню робіт на Донецькій фільтрувальний станції противник відкрив вогонь з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Для забезпечення припинення вогню вогонь у відповідь відкривали підрозділи бойової охорони. В ході бою загинув молодший сержант Гусейнов Владислав, який разом зі своїми побратимами утримував позицію бойової охорони попереду наших підрозділів. Ціною власного життя вогнева точка противника була подавлена", – повідомив речник прес-центру Об'єднаних сил Микола Бондарчук.
Поховали Влада 1 липня в рідному Первомайському.
16. Геннадій Нємцов
Старший сержант, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців Геннадій Нємцов пішов у Збройні сили під час шостої хвилі мобілізації, в липні 2015-го. На той час його син-контрактник уже майже рік був в АТО, тож батько не вагався.
"Їду із задоволенням. Синові 24 роки, і він вже рік там перебуває. Служить за контрактом. Мене не відмовляв – навпаки, пишається вчинком батька. А от дружина та донька переживають. Однак як би там не було, я вважаю, що мушу бути там", – розповідав Нємцов-старший черкаським журналістам 14 липня 2015-го, вирушаючи в навчальний центр.
Згодом Геннадій Євгенович продовжив службу в ЗСУ за контрактом.
Геннадій Нємцов народився 9 лютого 1969 року в Черкасах. А загинув у ніч із 28-го на 29 червня 2018-го, боронячи підступи до Світлодарська в Донецькій області. Противник вів вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів. Отримані під час вогневого зіткнення поранення для Геннадія виявилися несумісні з життям.
Поховають воїна 2 липня на Алеї героїв 4-го кладовища міста Черкаси.
Залишилися дружина, дорослий син (учасник бойових дій на сході України з 2014 року) та донька.
Липень
7 загиблих, 38 поранених
1. Едуард Федоров "Джигіт"
Морпіху Едуарду Федорову був 21 рік. Хлопець народився 10 серпня 1996 року в селі Валява Городищенського району Черкаської області.
Після школи навчався в Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва. У 2015-му був призваний на строкову службу, а по її завершенні весною 2016 року підписав контракт зі Збройними силами. Після "Десни" був зарахований до складу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ: звання – матрос, посада – навідник.
Навесні 2018 року Едік, як називали його односельці, одружився. У вересні в нього має народитися син або дочка…
Але 27 червня під час виконання бойового завдання поблизу селища Водяне Едуард Федоров отримав поранення снайперською кулею. Через п'ять днів боротьби за життя, 2 липня, боєць помер у госпіталі Харкова.
Похований у рідному селі Валява.
Залишилися мама, батько, сестра, молодший брат і вагітна дружина.
2. Іван Борсук
Іван Борсук. Фото часів строкової служби
В армію поліщук Іван Борсук приходив аж тричі. Хоча людиною був не військовою (у 2006 році закінчив Західноукраїнський коледж "Полісся" в місті Березне Рівненської області, де навчався на правознавчому відділенні.
У 2006-2007 роках він проходив строкову службу – у військовій частині А0284 (80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ).
Після початку війни з Росією був призваний до лав ЗС України за мобілізацією в третій хвилі. У серпні 2014-го – січні 2016 року служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ.
За виявлені мужність та героїзм під час боїв у місті Дебальцеве указом президента України від 26.02.2015 Борсук був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
А у травні 2018 року Іван повернувся до ЗСУ вже на контракт – пішов до 14 омбр (ППД – Володимир-Волинський).
Під час останньої ротації на Луганщину чоловікові мало виповнитись 32 – Іван народився 9 липня 1986 року в селі Лютинськ Дубровицького району на Рівненщині.
Однак 29 червня, під час обстрілу позицій підрозділу 14-ї бригади в районі Попасної бойовиками – із застосуванням РПГ та стрілецької зброї – Іван Борсук отримав вогневе кульове поранення голови. Медики боролися за життя воїна десять днів… Та смерть виявилася сильнішою – 8 липня Іван помер у Харківському військовому госпіталі.
Поховали його в рідному Лютинську.
Залишилися батьки, старша сестра, дружина і дочка 2009 року народження.
3. Іван Мельник
Іван Мельник народився 10 березня 1978 року в Хмельницькому.
Однокласники згадують його як активіста і відданого друга, який дуже змінився з початком війни – став замкнутим, замисленим… І пішов боронити Україну справді за покликом серця, хоча й був призваний за мобілізацією.
Більше року відслуживши в Нацгвардії, після демобілізації Іван повернувся у ЗСУ вже на контракт. Був командиром відділення у 14-й окремій механізованій бригаді, водив БТР.
Останнім часом виконував завдання поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.
Загинув уранці 17 липня на блокпосту внаслідок зосередженого вогню з боку бойовиків "ЛНР" в районі селища Золоте-4, яке наприкінці червня остаточно взяли під контрольукраїнські військові.
Поховали Івана Мельника на Алеї Слави кладовища міста Хмельницький у мікрорайоні Ракове. Залишилися мати і брат.
4. Артур Безсмертний "Ронін" / "Латиш"
Артур Безсмертний був громадянином Латвії. Він народився 12 жовтня 1984-го в місті Лієпая, три роки служив у латвійській армії.
Але Україна Артурові була не чужа – його батько походив із Царичанського району Дніпропетровської області. Там, у рідному селі Прядівка, його могила. Тепер – і свіжа могила Артура.
Син щороку приїздив на кладовище до тата, який помер сім років тому. Під час чергової такої поїздки у 2015-му Безсмертний вирішив залишитись в Україні, щоб захищати від ворога свою другу батьківщину.
Як негромадянин України він спершу опинився у ДУК "Правий сектор", де побратими називали його "Латиш" або "Ронін" – вільний воїн, який воює там, де вважає за потрібне.
Після загибелі свого командира і друга Григорія Семенишина (друга Семена) в січні 2016-го Артур повернувся до Латвії, але через півроку знову приїхав в Україну і підписав контракт на службу в ЗСУ.
Як розповіла "Новинарні" колишня заступниця командира 1-го батальйону по роботі з особовим складом 54-ї механізованої бригади Оксана Якубова, спершу Ронін призвався саме в її батальйон. Але оскільки він був чудовим снайпером, невдовзі його перевели до взводу снайперів.
Пройшов бої на Світлодарській дузі 2016-2017 років, брав участь у штурмі "Чарівного лісу".
Ветеран АТО Валерія Бурлакова згадує, як Ронін організував роздільний збір сміття на позиції "Палуба".
"Як ми ржали – "європеєць", і як все одно складали папір окремо, а пластик окремо. In the middle of nowhere, на дебальцевській трасі, невідомо навіщо. Але чому б ні…
Як він психував через те, що довго не міг підписати контракт – іноземець же ж. Складно.
І ще як показував фото свого маленького сина, і як годинами міг розповідати про нього…" – пише Лєра.
У травні 2018-го, коли 54 омбр почала готуватися до ротації, Латиш перевівся у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і залишився на Світлодарці.
Там, під селищем Новолуганське Донецької області, він і загинув увечері 26 липня,підірвавшись на міні під час зміни позиції групою прикриття.
Поховали вільного воїна, який воював за Україну, поруч із батьком у Прядівці.
В Латвії в Артура залишилися мати й син.
5. Іван Войтенко "Дядя Ваня"
Іван Войтенко не випадково отримав серед побратимів прізвисько Дядя Ваня – завжди усміхнений, дружній, готовий підтримати й допомогти, він був для кожного з них як рідний.
Старшина інженерно-саперної роти 72-ї бригади ЗСУ Іван Войтенко народився 22 січня 1974 року в Білій Церкві.
Закінчив профтехучилище, відслужив строкову службу в армії. І залишився у війську, продовжуючи надстрокову службу на посаді командира відділення взводу зв'язку інженерно-саперного батальйону 72 омбр. Проходив навчання в роті прапорщиків у Кам'янці-Подільському.
На війні Іван В'ячеславович – фактично від початку бойових дій у 2014-му. Пройшов бої за Савур-Могилу, виходив з Ізваринського котла, боронив Волноваху та Авдіївку.
Його командиром був славної пам'яті Євген "Юджин" Сарнавський – один із найвідоміших саперів 72-ї, який підірвався на міні біля Новоселівки й через тиждень помер від ран у шпиталі в червні 2017-го.
Дядя Ваня Войтенко – старший прапорщик, командир інженерно-саперного взводу, старшина інженерно-саперної роти інженерно-саперного батальйону 72 омбр – загинув одразу – через рік, 27 липня, на Світлодарському напрямку, під час проведення інженерної розвідки підступів до позицій українського війська.
Як зазначають у прес-центрі ООС, "користуючись режимом припинення вогню, ворог активізував діяльність диверсійно-розвідувальних груп, які здійснюють мінування місцевості в районі наших позицій, в тому числі й з використанням заборонених міжнародними конвенціями протипіхотних мін".
Будучи командиром підрозділу, Войтенко не скористався своєю владою, щоб делегувати небезпечне завдання комусь іншому, а виконував його особисто.
"Завершивши огляд та знявши декілька російських "сюрпризів", він залишився в небезпечному районі й прикривав вихід групи, яка доставляла докази російської агресії. Впевнившись, що група відійшла на наші позиції, доповів про завершення виконання завдання. За мить пролунав вибух", – розповів речник ООС.
"Підлеглі за хвилину були біля свого командира, але врятувати його вже не змогли. Ймовірно, спрацював керований ворогом фугас", – додав він.
Командування Об'єднаних сил представило Івана Войтенка до нагороди посмертно.
У 44-річного полеглого сапера сапера залишилися дружина, дочка та син, який, як і батько, став військовим – вступив у Львівську військову академію імені Сагайдачного і тепер також служить у 72 омбр імені Чорних Запорожців.
Поховали Дядю Ваню на Алеї Слави кладовища "Сухий Яр" у Білій Церкві.
6. Юрій Дженжера
Старший солдат, командир бойової машини із 1-го механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ Юрій Дженжера народився 2 грудня 1981 року в Запоріжжі.
Закінчив профтехучилище, здобувши фах кухаря-офіціанта, а згодом – Дніпровський індустріальний технікум.
Із січня 2016 року служив у Збройних силах України на контракті. Побратими називають 36-річного Дженжеру досвідченим і обстріляним воїном, який завжди користувався повагою, був добрим і товариським.
Юрій загинув близько 10-ї ранку 28 липня біля селища Кримське на Луганщині.
Як писала "Новинарня", тоді диверсійно-розвідувальна група у складі до 15 бойовиків здійснила спробу захопити позиції його підрозділу.
Бій від початку був нерівним, адже на спостережному посту між Кримським і Сокільниками, який намагалися захопити бойовики, чергували всього четверо бійців ЗСУ.
Старший на посту Юрій Дженжера встиг повідомити ротному про атаку та разом із 25-річним Василем Плотніковим першим кинувся відбивати наступ ворога.
До моменту прибуття резерву 53-ї бригади Юрій та Василь загинули, ще двоє бійців – Владислав Ніколайчук та Ігор Правдун – зазнали поранень середнього ступеня тяжкості, але продовжували стримувати ворожу ДРГ.
Підмога змусила терористів відступати під прикриттям артилерійського вогню, українські військові били їм навздогін із мінометів.
Поховали Юрія Дженжеру в Запоріжжі на Осипенківському цвинтарі.
Залишилися дружина та дочка-школярка, яку Юрій дуже любив і дуже нею пишався.
7. Василь Плотніков
Василь Плотніков народився 21 серпня 1992 року в Новомилорадівці Криничанського району Дніпропетровської області. Надалі мешкав у селі Кислівка Куп'янського району на Харківщині. Там закінчив школу, пішов на строкову службу в армію. Повернувшись, працював на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті начальником відділу охорони, згодом – у Харківському танковому інституті.
У лютому 2018 року юнак пішов служити в ЗСУ на контракт як стрілець-помічник гранатометника до 53 омбр (1-й мехбат).
Загинув Василь разом із Юрієм Дженжерою 28 липня, відбиваючи атаку ворожої ДРГ біля селища Кримське на Луганщині.
Побратими Василя, які приїхали до Кислівки провести його в останню путь, розповіли виданню "Наш рідний Куп'янськ" свою версію того бою.
За їхніми словами, професійно підготовлені диверсанти-росіяни вночі під прикриттям мінометного обстрілу зробили прохід через заміновані численними розтяжками чагарники, які ростуть на фланзі оборони 53 омбр. Відлежавшись у тих кущах, вони дочекалися, коли українські бійці на блокпосту почнуть готувати обід, і несподівано напали збоку, застосувавши автомати з глушниками. Черговий на блокпосту встиг залягти і відкрити по нападниках вогонь з автомата. Його стрілянину почули побратими з інших підрозділів і висунулися на підмогу.
Атаку ДРГ було відбито, четверо бойовиків були вбиті й не менше шести отримали поранення…
Юрій Дженжера та Василь Плотніков загинули від кульових поранень.
Односельці згадують Василя як порядного, чесного й справедливого хлопця, який поважав старших і завжди був готовий прийти на допомогу.
25-річний воїн був найстаршим сином у багатодітній родині. У Плотникова залишилися батьки та п'ятеро братів і сестер.
Серпень
18 загиблих, 60 поранених
1. Федір Балог
45-річний сержант 92 омбр Федір Балог загинув надвечір 4 серпня від смертельного кульового поранення в ході вогневого зіткнення під Авдіївкою на Донеччині, несучи бойове чергування на ВОПі (взводному опорному пункті).
Федір Калманович народився 10 травня 1973 року на Закарпатті, в селі Вишково Хутського району. Але з дитинства мешкав у селі Парасковія Кегичівського району Харківської області, закінчив там школу, в райцентрі – ПТУ №60.
Працював в сільському господарстві.
У серпні 2014-го був уперше мобілізований до 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, брав участь у спробі деблокування Іловайська, виконував завдання у районі Щастя.
Проходив службу на посадах механіка-водія на броньованому тягачі БТС-5, командира відділення.
Контракт із ЗСУ Балог уклав за два місяці до загибелі – 30 травня. Сержант, навідник-оператор із 1-го мехбатальйону 92 омбр.
Залишились дружина, двоє синів і дочка (наймолодшому – 10 років).
Похований у селі Парасковія.
2. Віктор Кандалюк
Віктор Вікторович Кандалюк народився 9 серпня 1983 в місті Южне на Одещині. Працював електрогазозварником у порту "Южний".
Солдат, навідник-оператор 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 8 серпня від кулі снайпера на спостережному пункті в районі міста Мар'їнка.
Того ранку під час ворожого обстрілу Віктор упав, кілька годин до нього не можна було дістатися через снайперський вогонь. Спершу думали про серцевий напад. Але згодом у штабі бригади уточнили, що за результатами розтину боєць загинув від кулі калібру 7,62 мм, яка вразила легеню під пахвою.
Поховали воїна в рідному Южному. Залишились батьки та неповнолітній син.
За даними місцевих ЗМІ, Віктор Кандалюк – перший житель Южного, який загинув на фронті на Донбасі.