Редакционная строка
31.12.2018
12. Тарас Проценко
Тарас Проценко народився 15 червня 1976 року в селищі Лисянка на Черкащині. Мешкав у Києві.
Закінчив Київський національний університет ім. Шевченка (прикладна механіка).
У 2014-му пішов на фронт добровольцем. А 20 квітня 2018 року підписав контракт зі Збройними силами України.
Солдат, заступник командира бойової машини — командир відділення 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53 омбр.
У червні Тарік, як його називали, отримав поранення і певний час проходив реабілітацію. На передову повернувся 5 серпня… А 23 серпня разом із Мар'яном Найдою, Михайлом Щербанюком та Андрієм Чирвою поліг у жорсткому бою з окупантами.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Поховали Тараса Проценка в рідній Лисянці.
Залишилися батьки, дружина та дві доньки.
13. Михайло Щербанюк
Старший солдат, старший стрілець 3-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53 омбр ЗСУ.
Народився 25 листопада 1989 року в селі Комунарівка (тепер – Бережани) Калинівського району Вінницької області.
У листопаді 2017 року підписав контракт із ЗСУ.
Загинув від осколкового поранення 23 серпня разом із Мар'яном Найдою, Тарасом Проценком та Андрієм Чирвою.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Поховали Михайла Щербанюка в рідних Бережанах.
Після смерті сестри кілька років тому він залишався єдиною дитиною в батьків…
14. Андрій Чирва
Андрій Чирва народився 27 жовтня 1972 року в місті Мирноград (на той час – Димитров) Донецької області. Мешкав у Покровську (колишній Красноармійськ). Був приватним підприємцем.
Коли на його рідну Донеччину прийшла війна, відкрито виступив проти агресії Кремля. Хоча в Покровську, який відзначався (і, на жаль, відзначається й досі) проросійськими настроями, це було досить небезпечно.
Спершу Андрій займався волонтерством, допомагав ремонтувати фронтові машини. А у 2015 році й сам пішов на фронт.
У лютому 2017-го він підписав контракт із ЗСУ. Служив солдатом, механіком-водієм 2-го відділення 1-го взводу 2-ї штурмової роти 24 ошб "Айдар" 53 омбр.
Загинув від осколкового поранення в бою 23 серпня разом із Мар'яном Найдою, Тарасом Проценком та Михайлом Щербанюком.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Похований у Покровську, на Алеї почесних поховань.
Залишилися мати і дружина.
15. Василь Нечитайло
Кажуть, 1 липня на Докучаєвському напрямку наші протитанкісти підбили КамАЗ-водовоз "ДНРівців", і після цього бойовики почали "полювання" за водовозками ЗСУ в прифронтовій смузі. І ось 23 серпня під час доставки технічної води на один із ВОПів у районі Красногоровки, що під Донецьком, ворог вразив протитанковою керованою ракетою ПТУРом) цистерну АРС-14 на базі ЗіЛ-131. Причому місце для засідки було обрано вкрай вдало – єдина ділянка дороги, яка не прикрита лісосмугою з боку противника. Тобто на машину чатували давно.
Унаслідок цього обстрілу загинув 52-річний Василь Володимирович Нечитайло – сержант, командир відділення 28 омбр ЗСУ. Ще один боєць дістав тяжкі осколкові поранення, йому відірвало ногу.
Після влучання ракети ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї по військовослужбовцях, які прибігли на допомогу зі спостережного пункту, щоб евакуювати загиблого й пораненого.
Це – дані ЗМІ, інформація журналістів. Штаб ООС і речник Міноборони не повідомляли про загибель Нечитайла як про бойову втрату (шостого загиблого в День Прапора).
На запит "Новинарні" в Генеральному штабі ЗСУ з посиланням на командувача ООС Сергія Наєва відповіли, що "триває розслідування, прес-центр ОС повідомляв усе, що мав".
Водночас з інших джерел у штабі ОС "Новинарні" стало відомо, що згодом загибель водовозки таки визнали бойовою втратою.
Подія сталася 23 серпня о 15:46. Ракета ПТКР справді була, цю машину підбили бойовики. Сержант Нечитайло помер від вибухової травми і розтрощення органів черевної порожнини.
Однак водовоз ЗіЛ-131 під час доставки води під Красногорівкою через необережність відхилився від маршруту і потрапив на "дуже небезпечну територію". Тож загиблого не могли до вечора забрати, бо вся ця ділянка прострілювалася.
У мережі є фото цього спаленого водовоза.
Василь Нечитайло народився 13 травня 1966 року в селі Новомиколаївка, Вітовський район Миколаївської області. На війні з 2014 року.
Залишились дружина, син і дві доньки, онуки.
Похований у Новомиколаївці.
16. Станіслав Дьяконов
Станіслав Дьяконов народився 24 березня 1985 року в селі Червоне Білопільського району Сумської області. Мешкав у селі Сергіївка, працював будівельником.
На війні опинився 2015 року: в лютому був призваний за мобілізацією й до квітня 2016 року проходив службу в 13-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Демобілізувався, але через півроку повернувся на фронт, підписавши в листопаді 2016-го контракт із ЗСУ.
Старший солдат, навідник кулеметного відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону "Суми" 58 омпбр.
Загинув у День Незалежності, 24 серпня, в районі селища Південне на Горлівському напрямку (Донецька область) від кулі снайпера.
Як повідомив у "Фейсбуці" міський голова Білопілля Юрій Зарко, пораненого бійця протягом години не могли евакуювати – до нього неможливо було дістатися через обстріли.
Поховали воїна в Сергіївці. Залишилися мати і двоє братів.
17. Сергій Левченко
Ще один уродженець Донбасу. Командир бойової машини 1-ї механізованої роти механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ.
Сергій Левченко народився 15 вересня 1987 року в Сєвєродонецьку Луганської області.
Закінчив Сєвєродонецький професійний ліцей, працював на заводі залізобетонних виробів.
Після вишколу в "Десні" майже два роки прослужив у ЗСУ за контрактом.
Загинув 26 серпня на рідній Луганщині – поблизу села Кримське Новоайдарського району. Удвох із товаришем по службі, запорожцем Олександром Бережанським, вони отримали несумісні з життям травми внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.
Спершу прес-центр Об'єднаних сил не відніс ці втрати до бойових.
На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня "під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям".
Поховали Сергія на кладовищі селища Павлоград Сєвєродонецької міськради
Залишилися батьки, дружина та двоє дітей – 2009-го і 2014 року народження.
18. Олександр Бережанський "Беря"
Військовослужбовець механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади Олександр Бережанський народився 20 січня 1976 року в селі Ланцеве Більмацького району на Запоріжжі.
Загинув разом із Сергієм Левченком 26 серпня поблизу Кримського внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.
Спершу прес-центр Об'єднаних сил повідомив про загибель двох військових під Кримським унаслідок підриву, але не відніс ці втрати до бойових.
На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня "під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям".
Похований у Ланцевому.
Вересень
9 загиблих і померлих від ран, 44 поранені
1. Іван Бєляєв
До честі штабу Об'єднаних сил, його прес-центр почав оприлюднювати імена українських воїнів, полеглих унаслідок бойових дій, та обставини їхньої загибелі.
Однак "двохсотий" від 1 вересня тривалий час офіційно лишався безіменним.
Командир 54-го окремого розвідбатальйону ЗСУ Сергій Високолян розповів на брифінгу, що під час проведення інженерних робіт із фортифікаційного обладнання спостережного посту на Світлодарському напрямку один військовий підірвався на вибуховому пристроїта зазнав травм, несумісних із життям. Ще один, старший спостережного посту, дістав поранення.
Згодом у штабі ООС "Новинарні" підтвердили, що загиблий 1 вересня – старший солдат Іван Бєляєв, старший розвідник – радіотелефоніст із 54 орб.
Іванові Олександровичу було 32 роки. Він народився 21 березня 1986-го в Харкові.
Служив "строчку". Працював за фахом, здобутим у профтехучилищі – кухарем у ресторані.
Іван був активним майданівцем, брав участь у "Самообороні Харкова" та ГО "Взаємодія".
На контракті в Збройних силах України – із березня 2017 року.
Поховали Івана Бєляєва в рідному місті 5 вересня (на Алеї героїв 18-го кладовища). Лишилися мама і брат.
2. Максим Авдієнко
Максиму Авдієнку було лише 20. Він народився 29 січня 1998 року далеко від моря – в селі Гірськ на Чернігівщині. Мешкав у райцентрі Сновськ (колишня назва – Щорс). 2016 року закінчив ВПУ лісового господарства. Але не пішов працювати єгерем – обрав морську піхоту.
На той час 18-річний, у липні 2016-го Макс вступив на військову службу за контрактом і після "учебки" в Старичах став до лав 503-го батальйону 36 обрмп.
Звання – старший матрос, посада – номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.
Загинув Максим від осколкового поранення, яке отримав 5 вересня близько 18:45 у вогневому зіткненні з ворогом біля села Водяне (Волноваський район) на Приазов'ї.
ВОП Авдієнка обстрілювали з протитанкового гранатомета.
"Вмілими діями чергового вогневого засобу вогонь противника був припинений. Завдяки цьому вдалося зберегти життя та здоров'я бойових товаришів матроса Авдієнка. На жаль, сам Максим Авдієнко отримав важке осколкове поранення. Його вчасно було евакуйовано та всіма методами продовжувалася боротьба за його життя. Проте рана була смертельною.
За проявлену мужність Максима Авдієнка представлено до державної нагороди посмертно", – розповіла речниця ООС.
Поховали морпіха в рідному селі Гірськ.
Залишилися батьки, старший брат і молода дружина, з якою Максим щойно одружився – в липні під час відпустки.
3. Владислав Карпун
Владу Карпуну теж було всього 20 (народився 27 липня 1998 року в селі Велика Рублівка Котелевського району на Полтавщині).
І Владислав також пішов на контракт до ЗСУ, щойно виповнилося 18 – у серпні 2016-го.
Після навчання в "Десні" Карпун став стрільцем зенітно-ракетного взводу 16-го мотопіхотного батальйону "Полтава" 58-ї бригади.
Того дня, 7 вересня, підрозділ Влада тримав оборону на околиці Новгородського, що під Горлівкою. Окупанти відкрили вогонь по ВОПу з автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Крім цього, противник застосовував трасуючі боєприпаси для підпалу сухостою. Під час бою спалахнула пожежа.
"Чергові вогневі засоби підрозділу, що обороняється, відкрили вогонь на подавлення вогневих точок противника. О 13:45 вогневі провокації з боку окупантів були припинені. Силами військовослужбовців Збройних Сил України пожежу було локалізовано.
На жаль, в ході бою отримав поранення старший солдат Владислав Карпун. Пораненого евакуювали до лікувального закладу, де військові лікарі протягом шести годин боролися за його життя. Проте рани виявилися смертельними", – розповіла речниця ООС Вікторія Данильчук.
За проявлені мужність та героїзм Владислава Карпуна представили до державної нагороди посмертно.
У Полтавському облвійськкоматі уточнили, що Влад помер у лікарні о першій годині ночі вже 8 вересня.
Залишилися мати, сестра, дружина й син, якому менше року.
4. Сергій Платонов "Ганс"
Ще один загиблий морпіх минулого місяця – Сергій "Ганс" Платонов із 503-го батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМСУ. Фатальним для молодшого сержанта стало поранення в голову близько 18:15 10 вересня, коли ворог обстрілював український опорник поблизу села Водяне у Волноваському районі на Приазов'ї з мінометів та протитанкових гранатометів.
Сергію Вікторовичу Платонову було 39 (народився 15 серпня 1980 рок ув місті Арциз Одеської області).
Виріс у родині військового, рано втратив батьків.
На початку війни, з 2014 року, служив у десанті – в 3-му батальйоні "Фенікс" 79 одшбр.
Навесні 2015-го бригада Платонова тримала оборону на узбережжі під Маріуполем – тоді фото Ганса" потрапило на першу шпальту газети "День".
Того року Сергій демобілізувався, але у 2016-му підписав контракт із ЗСУ – на службу у морській піхоті.
Похований в Одесі. Залишилися дружина і троє дітей.
5. Федір Рубанський "Кокс"
За життя Федора Рубанського лікарі боролися понад два з половиною місяці.
23-річний сержант, гранатометник взводу вогневої підтримки із 1-го механізованого батальйону 72 омбр зазнав важкого осколкового поранення на Світлодарській дузі ще 24 червня. Помер у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві 12 вересня.
Народився Федір Сергійович Рубанський 18 квітня 1995 року в Гагаузії (Молдова). Невдовзі мати з двома дітьми переїхала до села Рудниця Піщанського району Вінницької області. Там Федір закінчив 9 класів школи. До професійно-технічного училища вступив у Кодимі на Одещині, вичвся на механіка-водія.
У січні 2016-го Рубанський підписав контракт зі Збройними силами. Став до лав 72-ї механізованої бригади, яка на відзнаку подвигів саме таких воїнів, як Федір, отримала почесне найменування – "імені Чорних запорожців".
Позивний "Кокс" був одним із тих відчайдухів, які 29 січня 2017 року у складі штурмової групи брали сепарську позицію "Алмаз-2" у районі Авдіївської промзони. Після цього пекельного бою та обстрілу, коли загинули 23-річний капітан Андрій Кизило і ще двоє побратимів, опорник став українським.
Товариші по службі цінували Рубанського за його вміння працювати з "сапогом" – улюбленим гранатометом СПГ, за його техніку прямого пострілу із закритої позиції.
Гранатометник був нагороджений медалями "За військову службу Україні" і "Захиснику Вітчизни".
Після фатального поранення на Світлодарці Федю намагалися врятувати спершу в Харківському військовому шпиталі, згодом – у столиці в ГВКГ. Не змогли.
Поховали воїна 15 вересня в Рудниці. Залишилися мати, дві сестри й наречена.
6. Ярослав Бугаєвський
Ще один навіки 20-річний. Ярослав Бугаєвський. Молодший сержант, розвідник 13-го окремого мотопіхотного батальйону "Чернігів-1" 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
11 вересня отримав множинні осколкові поранення внаслідок ворожого обстрілу поблизу Майорська, на Горлівському напрямку. Був евакуйований, але поранення виявились несумісними з життям – юнак помер у шпиталі в ніч на 12 вересня.
Поховала Ярослава на Лазаревському кладовищі міста Шостка Сумської області. Саме там він народився 11 квітня 1998 року.
Після школи він вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу, але не закінчив навчання – пішов військову службу за контрактом.
У Шостці його пам'ятають також як вихованця міського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки "Патріот" – хлопець мав коричневий пояс з айкідо, був кандидатом у майстри спорту.
Залишились мати і троє братів.
7. Володимир Матвієнко
18 вересня, після 11-ї години вечора, бойовики вкотре влаштували мінометний обстріл позицій 72-ї бригади Чорних запорожців біля селища Луганське на Світлодарській дузі. Міна калібру 120 мм влучила у бліндаж. Множинні осколкові поранення, несумісні з життям, дістали два Володимири – Матвієнко і Ткачов.
Як розповіла речниця ООС, сержанти Матвієнко і Ткачов чесно та сумлінно виконали свій обов'язок.
"З початком обстрілу вели спостереження за полем бою та вживали заходів щодо зайняття укриттів своїми побратимами. На жаль, ворожа міна обірвала їхні життя. За смілі та рішучі дії сержанта Матвієнка Володимира та молодшого сержанта Ткачова Володимира представлено до державних нагород посмертно", – зазначила Вікторія Данильчук.
Киянину Володимиру Матвієнку було 35. Він народився 12 грудня 1982 року, жив на масиві Новобіличі.
Командир відділення 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб "Київ" у складі 72 омбр. Воював у районі Авдіївки.
Єдиний син у батьків.
Після прощання на Майдані Незалежності в Києві похований на Берковецькому кладовищі.
Володимир Матвієнко став першим киянином, через смерть якого на фронті міська влада оголосила жалобу.
8. Володимир Ткачов
Молодший сержант Володимир Ткачов – другий боєць 72-ї бригади, який загинув 18 вересня під смт Луганське.
Йому було 48. Народився 19 лютого 1970 року в селі Вергуни під Черкасами.
Гранатометник 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб "Київ" 72 омбр.
У війську – з 2016 року. В попередню ротацію воював у промзоні Авдіївки.
Рано втратив батька, наприкінці 2017-го померла мати. Залишилась сестра.
Похований у рідних Вергунах.
"Мав сильну громадянську позицію, яка зробила його нашим воїном, нашим солдатом", – сказала на похороні про Володимира Вікторовича його односельчанка Олеся Чвиркалюк.