Пам`ятаємо всіх загиблих на Донбасі у 2018 році (8частина) ("gazeta.ua")

16 жовтня поблизу Мар'їнки, під Донецьком, загинув Павло Білік – стрілець – помічник гранатометника механізованого відділення мехбату 28 омбр ЗСУ.

Того дня в Мар'їнці та Березовому по наших захисниках вели вогонь ворожі снайпери.

Павло Пантелійович Білік народився 29 липня 1980 року в селі Костичани Новоселицького району Чернівецької області.

Після строкової служби пішов у Державну службу охорони при УМВС у Чернівецькій області. У 2008-му переїхав на постійне місце проживання в смт Томашпіль на Вінниччину, працював у КП "Томашпільводоканал". На військовій службі за контрактом – із жовтня 2017 року.

Залишилися батьки та донька-десятикласниця.

10. Андрій Бойко

Того чорного вівторка 16 жовтня під Мар'їнкою від куль ворожого снайпера (чи снайперів?) полягли одразу двоє військових ЗСУ. Другий – крім Павла Біліка – загинув близько 22-ї години.

Це був 20-річний солдат Андрій Бойко з Лубен Полтавської області. Він отримав смертельне поранення в голову.

Андрій Юрійович Бойко, 19 травня 1998 року народження, був мінометником мінометної батареї 1-ї окремої танкової бригади.

У лавах ЗСУ служив із 2017 року, "до останнього чесно і сумлінно виконував свій громадянський обов'язок", як зазначили в підрозділі.

"Об'єднані сили вживали необхідних заходів, у тому числі — й активної протидії роботі ворожих снайперів. Внаслідок застосування окремих елементів контрснайперської боротьби діяльність снайперських пар противника була припинена", – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

До армії Андрій закінчив Лубенський фінансово-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії.

11. Олександр Ур

Етнічний угорець, старший солдат 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128 огшбр із Закарпаття Олександр Ур – ще один воїн, який загинув від кулі ворожого снайпера. 33-річний боєць поліг від кулі снайпера 23 жовтня під час виконання бойового завдання в районі Волновахи Донецької області (в штабі ООС повідомляли про обстріли поблизу Старогнатівки).

Олександр Олександрович Ур народився 23 грудня 1984 року і тривалий час жив у селі Есень Ужгородського району.

До війни працював будівельником. На контракт до ЗСУ прийшов три роки тому.

Єдиний зі свого угорського села пішов на війну на Донбас – "хоча бачив Євросоюз із вікна свого будинку". Воював у Широкиному, на шахті "Бутівка", під Горлівкою.

У коментарі "5-го каналу" заявляв, що став до дав Збройних сил, бо вважає себе українцем.

Останнім часом Олександр мешкав із дружиною та однорічною дочкою у Запоріжжі. Там і похований.

12. Дмитро Дарій

Пізно ввечері 27 жовтня від кулі снайпера на Луганщині поблизу селища Кримське (Новоайдарський район) загинув солдат 10-ї гірсько-штурмової бригади Дмитро Дарій.

Трьома днями раніше йому виповнилося 47. Дмитро Кузьмич Дарій народився 25 жовтня 1971 року в селі Сергії Путильського району Чернівецької області. Жив у селі Суховерхова на Кіцманщині.

Буковинця призвали у Збройні сили України в третій хвилі мобілізації, у серпні 2014 року. Із жовтня 2014-го – у зоні АТО в складі 80-ї аеромобільної бригади.

Зовсім недавно – 21 вересня 2018 року – Дарій підписав контракт із ЗСУ. Служив у військовій частині А3029, у 8-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 огшбр.

Розлучений. Дітей у бійця не було. Мама загиблого перебуває у будинку для людей похилого віку.

Листопад

1. Ігор Гончаренко

Увечері 1 листопада старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко отримав смертельне поранення поблизу смт Зайцеве на Горлівському напрямку, в Донецькій області – внаслідок обстрілу опорного пункту з великокаліберного кулемета та стрілецької зброї.

Ігорю було 24. Він народився 5 березня 1994 року в селі Станишівка під Житомиром.

Закінчив Житомирське ПТУ №1 за фахом будівельника. Пройшов строкову службу у частині НГУ в Одесі.

Із весни 2016-го служив за контрактом у 20-му окремому батальйоні РЕБ (радіоелектронної боротьби) (в/ч А1262, Житомир).

Був відряджений в зону ООС до 72-ї механізованої бригади імені Чорних запорожців. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 омбр.

2. Максим Пасичнюк

4 листопада в районі міста Золоте на Луганщині від смертельного кульового поранення, завданого снайпером-бойовиком, загинув Максим Пасичнюк – волинянин із 14 омбр.

Максим народився 30 жовтня 1978 року аж на Камчатці, в місті Петропавловськ-Камчатський (РФ). Із 1989-го мешкав у селі Губин Локачинського району на Волині, із 1994 року — у Луцьку. Тоді ж закінчив Луцьке ПТУ №6 за фахом кіномеханіка.

На контракті в ЗСУ – із червня 2017-го. Після навчання й полігону, 23 жовтня 2017 року, був зарахований до складу 14-ї окремої механізованої бригади.

Звання – солдат, посада – старший телефоніст-гранатометник взводу зв'язку 14 омбр.

У день похорону Максима, 6 листопада, в Луцьку оголосили траур. Поховали воїна в селі Губин.

Залишилися мати і брат.

3. Іван Воробей

Іванові Воробею було лише 19. Він народився 3 липня 1999 року в селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Закінчив Дігтярівський навчально-виховний комплекс, після чого вступив до Шосткинського професійно-технічного училища на Сумщині, отримав фах токаря.

Після закінчення навчання Іван вирішив іти до армії та на початку серпня 2018 року був призваний на службу до ЗС України за контрактом Новгород-Сіверським РВК.

Солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109 огшб (в/ч А3892) 10-ї гірсько-штурмової бригади.

Прослужив лише три місяці…

Іван загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Кримське та Жолобок Новоайдарського району Луганської області від ворожої кулі.

"…О 21:15 окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів, що розташований впритул до Бахмутської траси. Командир роти, оцінивши тривалість та інтенсивність вогню, прийняв рішення на подавлення вогневих засобів противника. Першими в бій вступили розрахунки чергових вогневих засобів, по яких згодом окупанти відкрили вогонь з автоматичних та станкових гранатометів", – розповів комбат Володимир Бабанін.

"За таких умов, мною було прийнято рішення на застосування вогневих засобів батальйону та з метою недопущення переходу противника до активних дій – висування на визначені мною рубежі резервів. Підрозділ, що вступив у бій, під прикриттям вогню був своєчасно посилений. За годину вогнева активність ворога була повністю подавлена", – говорить про зіткнення майор Бабанін.

Просуваючись до бойових позицій, солдат Воробей зазнав смертельних поранень. Його бойовий побратим, солдат Євген Летюка, намагався надати допомогу, кинувся перетягати Воробея до окопу, але також отримав смертельне поранення.

Похований Іван 12 листопада в рідному селі.

Залишилися батьки, сестра та бабуся, яка виховувала хлопця.

4. Євген Летюка

Летюка загинув, воюючи майже вдома, на Луганщині.

Народився Євген 24 липня 1998 року в селищі міського типу Петропавлівка (тодішня назва – Петрівка) Станично-Луганського району.

Наприкінці липня 2016 року був призваний за контрактом Новоайдарським РВК. Служив спочатку командиром відділення 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади, згодом перейшов до 109-го батальйону "десятки".

Летюка був солдатом, механіком-водієм 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109 огшб 10 огшбр.

Як написала в соцмережі місцева мешканка Світлана Свєтікова, "хороший хлопець… Додому приходив у відпустку – і то вікна пластикові вставить, то щось відремонтує по дому… Але колаборанти чи справжні зрадники України на воротах писали фарбою непристойні слова, при повній бездіяльності реформованої поліції… Це так, щоб ви розуміли, як живеться тут тим, хто є патріотом своєї країни".

Поховали Євгена 11 листопада в рідній Петропавлівці. Залишився брат, із яким вони росли сиротами.

5. Юрій Олійник "Полтава"

10 листопада під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямку, поблизу смт Луганське на Донеччині, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу за 700 метрів від позицій українських захисників загинули двоє військовослужбовців. Серед них — старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 омбр, та Роман Селіхов із 169 НЦ.

Юрій Олійник, позивний "Полтава", народився 15 листопада 1974 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Із 2006 року мешкав у Києві.

Походив із багатодітної родини, де було четверо синів. Батько помер рано…

Майбутній військовослужбовець закінчив Кобеляцьке ПТУ за фахом тракториста-машиніста. Працював у Києво-Святошинському дорожньо-експлуатаційному управлінні трактористом.

Прийшов до Збройних сил із третьою хвилею мобілізації. У 2014-2015 роках служив у 3-му взводі 2-ї роти 12-го батальйону тероборони, згодом – командиром відділення у 4-й роті 12 омпб. Отримав звання старшини.

Розлучений. Залишилося двоє дітей — син 1996 р. н. і донька 1998 р. н., та двоє братів, один з яких — також учасник АТО.

"Був досвідченим бійцем і дуже хорошою людиною. І взводний, і ротний командири характеризують Юру з найкращої сторони. Фанат полювання. Любив хазяйнувати, смачно готував", – розповів про Полтаву колишній "замполіт" 12 бтро Володимир Кухар.

6. Роман Селіхов "Гера"

Разом із старшиною Юрієм Олійником на Світлодарській дузі внаслідок підриву на фугасі 10 листопада загинув старший сержант Роман Селіхов, позивний "Гера". Визначний військовий, розвідник, снайпер, інструктор – слава про нього розходилася далеко за межі частин, у яких він служив.

Народився Роман 8 серпня 1976 року в місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.

Виріс у родині військових. Дід – військовий льотчик, батько – ракетник (Павло Селіхов, полковник у відставці, був заступником командира 6-го армійського корпусу, у 2015-2017 роках – голова Новомосковської РДА).

Роман здобув вищу юридичну освіту, працював у сфері будівництва. Але армія його не оминула.

У 2015 році Роман був призваний до ЗС України за мобілізацією. Служив розвідником, командиром 2-го взводу розвідувальної роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади.

У "Фейсбуці" та на YouTube старший сержант представлений під позивним "Гера".

Розвідник узяв його на честь імені діда чи прадіда, розповів "Новинарні" боєць із позивним "Чех", який служив із Романом за мобілізацією у 81 оабр у 2015-2016 роках. Гера був наставником Чеха.

За його словами, "на гражданці", до війни, головним захопленням дніпрянина булависокоточна стрільба. Чоловік багато стріляв у тирі й на полігоні, але полюванням не займався.

Почавши свою війну 2015 року з районів Попасної і Горлівки, Селіхов пройшов багато "гарячих точок" АТО – Водяне, Опитне, Зеніт, позиції "Шахта "Бутівка" і "Мурашник" – неподалік Авдіївки їхня група була на підсиленні у 93-ї бригади.

Одну з "пригод", що трапилася з ними на фронті, Роман зняв на відео і виклав у YouTube: кінець осені 2015-го, розвідка навпроти сепарського Спартака, багнюка по коліно – і між Герою та Чехом прилітає і розривається 17-й ВОГ… Тоді всі лишилися живі-здорові.

На той час Селіхов виконував обов'язки заступника командира взводу. "Хоча підрозділ був настільки дружний, що посади і звання не мали особливого значення", – каже Чех.

Після демобілізації, за словами побратима, Роман трохи служив у Дніпрі при військкоматі, після чого його запросили у 169-й навчальний центр "Десна".

"Це був прекрасний командир. Найдобрішої душі людина, професіонал своєї справи. Усі, хто його знає, навряд чи згадають про Геру щось погане", – розповідає снайпер Чех.

Інструктором снайперів Селіхов офіційно став після того, як закінчив в Україні канадсько-литовські снайперські курси.

За словами Чеха, в цьому році у Литві Роман посів третє місце на європейському чемпіонаті з військового снайпінгу в особистому заліку. І після цього поїхав на схід. Отримав б/р, бо мав великий бойовий досвід.

Їхню групу послали прочісувати місцевість неподалік селища Луганське, де українських військових взялися "кошмарити" снайпери і ДРГ противника

"Їхній вихід забезпечувався вогнем батальйону, що обороняється, та вогневими засобами бригади. Із групою прочісування був встановлений стійкий зв'язок.
В ході висування групою було виявлено дві міни-пастки, які окупанти встановили на розтяжку. Вони, імовірно, були призначені для прикриття позиції снайпера. Але, при подальшому просуванні, на віддалені близько 700 метрів від наших позицій противник привів у дію радіокерований фугас, внаслідок чого Юрій Олійник та Роман Селіхов загинули на місці, ще двоє бійців групи отримали поранення", – розповів полковник Руслан Татусь, командир 72 омбр.

"Він був інструктором-снайпером, яких мало", – говорить у коментарі "Новинарні" про Селіхова волонтер Серж Марко.

"Спочивай з миром, друже. Буду пам'ятати тебе як професіонала своєї справи, як добру та порядну людину, як взірець для наступних поколінь…" – своєю чергою написав про побратима Андрій Сарвіра "Санчес", колишній розвідник 81-ї бригади, а зараз власник дніпровської "Піци Ветерано".

Поховали Романа Селіхова 14 листопада на Краснопільському кладовищі Дніпра.

У нього залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Молодша нещодавно вступила у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Гера пишався, що донька вступила це самотужки, без будь-якої сторонньої допомоги.

7. Віталій Онофрейчук

У ніч на 17 листопада, о 0:55, в районі селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у взводний опорний пункт загинув сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, буковинець Віталій Онофрейчук.

Віталій Георгійович народився 22 квітня 1981 року в Чернівцях.

Армія стала його професією. У 2001-2002 роках чоловік брав участь у миротворчій місії у Косові, до 2006 року проходив службу в одному з підрозділів Збройних сил України.

Знову призваний за контрактом Глибоцьким РВК Чернівецької області наприкінці січня 2017 року.

Служив на посаді командира 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

8. Сергій Гаркуша

Сергій Гаркуша народився 11 вересня 1990 року в селі Валява Городищенського району на Черкащині.

Зростав без батька – той помер, коли Сергієві було вісім років.

Після закінчення школи працював будівельником у Києві, згодом — на цегельному заводі ПП "Агросвіт Валява" в рідному селі.

У вересні 2016 року пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Був солдатом, навідником кулеметного взводу 2-ї механізованої роти 1-го мехбатальйону 28 омбр.

"У цьому році контракт Сергія закінчився, але він продовжив його, хотів ще рік послужити разом зі своїм другом Олегом", – розповіла журналістам сільська голова Валяви Людмила Лищенко.

За її словами, Сергій Гаркуша був хорошою людиною, привітним, завжди готовим прийти на допомогу.

Загинув Сергій 24 листопада о 19:45 під час бойового чергування на ВОПі в районі міста Красногорівка на Донеччині. Причиною смерті стало смертельне осколкове поранення в живіт від кумулятивного пострілу із СПГ-9.

"На Донецькому напрямку інтенсивність використання ворогом великокаліберних кулеметів, гранатометів та стрілецької зброї була досить високою. Зосереджений вогонь окупанти відкривали у районі Красногорівки. Об'єднані сили рішуче діяли на подавлення вогневих засобів противника. Під час бойових дій смертельного поранення зазнав один військовослужбовець Збройних сил України", – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

Помер Сергій на руках у бойового побратима й однокласника, з яким разом пішов до війська.

Залишилися мати, вітчим, молодший брат і наречена. А також сестра по батькові – Сергій її дуже любив та обов'язково відвідував, коли приїжджав у відпустку, а її донька стала Сергієві хрещеною.

9. Сергій Проданюк

Сергій Проданюк народився в Кіровоградській області 5 березня 1969 року.

Сирота, виховувався в дитбудинку. Потім навчався в Одеському медучилищі.

Надалі жив з бабусею в селі Оселівка Кельменецького району Чернівецької області, згодом – в самих Чернівцях.

Сергій пройшов бойові дії в Нагорному Карабаху. В 1990 році отримав контузію.

У 2015 році став до лав Української добровольчої армії, у складі інженерно-саперної служби.

У жовтні 2017 року підписав контракт із ЗСУ, був направлений Кельменецьким районним військкоматом у навчальний центр Старичі Львівської області для проходження військової служби за контрактом.

29 листопада 2018 року прес-центр Об'єднаних сил повідомив, що в ході бойового зіткнення цього дня в смузі відповідальності 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ зник безвісти солдат Сергій Проданюк.

"Командуванням частини вживаються заходи щодо розшуку військовослужбовця", – було зазначено в повідомленні.

У прес-центрі ООС наголосили, що Проданюк "у жодному разі не зрадник", а також категорично спростували заяви бойовиків про те, нібито він був бійцем "української ДРГ", яка ішла звільняти окуповане село Сокільники та підірвалася на "власному" мінному полі, втративши п'ять осіб лише убитими і вісім – пораненими.

Бойовики поширювали інформацію, нібито українська сторона не вживає заходів, щоб забрати тіло. Натомість у штабі ООС назвали ці закиди "пропагандою" та наголосили, що заходи для евакуації загиблого вживалися одразу.

Лише 5 грудня бойовики "ЛНР" передали тіло загиблого бійця українській стороні.
Передача відбулася в Луганській області, на мосту через Сіверський Донець поблизу міста Щастя.
Як і в попередніх подібних випадках, посередниками виступили представники громадської організації "Союз ветеранів Афганістану Луганщини". При цьому були присутні також спостерігачі СММ ОБСЄ.

Прокуратура Луганської області кваліфікувала обстріл позицій ЗСУ поблизу Кримського 29 листопада як теракт.

"Не стало ще одного воїна, нашого друга, побратима і земляка – Сергія Проданюка, друга Сірого, бійця 10-ї гірсько-штурмової бригади.
29 листопада, в районі Кримського Луганської області, під час нападу ворожої ДРГ, він віддав своє життя, захищаючи рідну землю. В ході бою Сергій знищив одного з нападників, поранив другого, але й загинув сам", – написала у "Фейсбуці" волонтерка Аня Рюміна.

Грудень

1. Богдан Хлівний

4 грудня на Луганщині загинув Богдан Хлівний, старший солдат, стрілець – помічник гранатометника 2-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Хлівний Богдан Геннадійович народився 26 лютого 1993 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині.

Закінчив у місті спеціалізовану школу №9 з поглибленим вивченням економіки, права та іноземних мов, Криворізький технічний коледж Національної металургійної академії України. Заочно навчався у Донецькому юридичному інституті МВС України.

У вересні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Речник Міноборони України повідомляв про смертельний обстріл зі стрілецької зброї поблизу села Новозванівка на Попаснянському напрямку о 9-й годині 4 грудня…

2. Олександр Коломієць

Унаслідок бойових дій 7 грудня на Донеччині поліг молодший сержант Олександр Коломієць зі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

"З великим болем повідомляємо, що вчора ввечері ворожа куля забрала життя нашого побратима Олександра Коломійця (1989 р.н.) Трагедія сталася, коли він під час виконання бойового завдання знаходився на спостережному посту", – ідеться в дописі на бригадній ФБ-сторінці "Закарпатський легіон".

Олександру Олександровичу Коломійцю було 29 років – він народився 24 жовтня 1989 року.

"Веселий, кращий навідник-оператор в роті, ні з ким ніколи не сварився, душа компанії. Родом з Черкащини. Ми обов'язково помстимося за його смерть та за всіх, хто загинув від рук людиноненависницького ворога", – заявили в 128 огшбр, висловивши щирі співчуття від командування та особового складу бригади рідним та близьким героя.

Як розповів представник прес-центру ООС Олексій Жуганов, армієць загинув на Маріупольському напрямку внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї.

3. Віктор Куроп'ятник

13 грудня у зоні ООС на Донеччині, поблизу села Гнутове, від кулі російського найманця-снайпера загинув військовослужбовець 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ старший сержант Віктор Куроп'ятник.

Віктор Миколайович Куроп'ятник народився 16 листопада 1973 року у селі Аджамка у Кропивницькому районі на Кіровоградщині. Мешкав у Кропивницькому.

Командир десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 8-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону 79 одшбр.

Раніше служив у морській піхоті. У перший штурмовий взвод десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти прийшов під час п'ятої хвилі мобілізації, 2015 року.

"Хороший чоловік був. Веселий, простий, звичайний дядько. Командир 3-го відділення… [1-го штурмового взводу 3-ї десантно-штурмової роти]", – згадує в коментарі "Новинарні" Тарас Чмут, який тоді служив разом з Віктором.

"У нас колишніх не буває… Пам'ятаємо [Віктора Куроп'ятника] як воїна, який був відданий своїй справі, любив життя, боровся за наш з вами мир та спокій…
Світла пам'ять полеглому в боях воїну, котрий писав "За рідну Батьківщину! До останньої краплі нашої червоної крові!" – зазначається в дописі 36-ї окремої бригади морської піхоти на "Фейсбуці".

До війни Віктор працював мотористом у ТОВ "Залізобетонні вироби М-400", після демобілізації – у ТОВ "Агроліга Трейд".

Новий контракт на службу в ЗС України – у ДШВ – підписав лише в жовтні 2018-го.

4. Владислав Простяков

13 грудня поблизу села Гнутове на Маріупольському напрямку дістав тяжкі поранення, що виявились несумісними із життям, Владислав Простяков із 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Владислав Дмитрович Простяков народився 16 жовтня 1996 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.

Здобув фах кухаря, працював у закладах харчування. 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

За даними з бригади, смерть 22-річного бійця настала під час обстрілу з великокаліберного кулемета.

5. Денис Лошкарьов

15 грудня, від кулі снайпера під Маріуполем загинув снайпер-нацгвардієць Денис Лошкарьов, позивний "Мол", мешканець Херсона.

Денисові Олександровичу було 39 років (народився в Херсоні 9 березня 1979-го).

Командир 3-го відділення снайперського взводу батальйону спецпризначення (БСП) "Донбас"15-го окремого полку Національної гвардії, в/ч 3035.

Пройшов бої за Широкине. Із групою снайперів-розвідників виконував завдання у складі ССО із розвідки та контрснайперської боротьби по всій лінії фронту.

За фахом юрист, директор ТОВ "Юридичне агентство "Дерн, Лошкарьов та партнери"".

Лошкарьов займався активною громадською та політичною діяльністю, був членом партії "Батьківщина". На виборах у 2012 році був членом окружної виборчої комісії від Об'єднаної опозиції.

Активний учасник Революції Гідності, колишній лідер херсонської "Самооборони". Учасник захисту Херсонської ОДА в березні 2014 року.

Голова ГО "Українська військова організація Херсонщини". Входив також до громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону "Добровільна народна дружина Самооборони Херсонської області".

Був головою апеляційного комітету Херсонської обласної федерації футболу.

Мол записався добровольцем у загін тероборони при Херсонському військкоматі. Після отримання повістки в лютому 2015-го підписав контракт із Нацгвардією до закінчення особливого періоду.

Залишилися дружина Ганна і троє дітей — два сини (Максим, Роман) і донька Олеся.

"Для міста Херсона Лошкарьов є одним із символів херсонського Майдану та увійде до історії як один із найвідоміших наших земляків. Денис загинув як воїн, як багато інших наших героїв, – зі зброєю у руках. Загинув в бою з російськими окупантами, боронячи Україну", – написав у "Фейсбуці" історик і громадський активіст Павло Подобєд, начальник відділу обліку та збереження місць пам'яті Українського інституту національної пам'яті.

6. Олексій Гребенюк

17 грудня у лікарні в Києві помер військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, снайпер Олексій Гребенюк.

7 листопада 2018 року поблизу селища Новолуганське на Світлодарській дузі він отримав тяжке поранення у живіт. Із військового госпіталя Бахмута Гребенюка доставили до реанімації в Харків. Звідти бійця літаком переправили у Головний військовий клінічний госпіталь у столиці, де він помер через 40 діб, так і не прийшовши до тями.

Олексій Михайлович Гребенюк народився 1969 року у Кролевці, мешкав на Сумщині. Пройшов війну в Афганістані.

Упродовж 2015-2016 років уже воював у зоні АТО. Вісім місяців пробув удома, згодом пішов на військову службу за контрактом і повернувся на фронт.

7. Євген Тоненьков "Сталкер"

25 грудня внаслідок отриманого бойового поранення помер військовослужбовець 10 огшбр Євген Тоненьков, позивний "Сталкер".

"Кульове поранення в голову Євген отримав два дні тому, і донині лікарі намагалися його врятувати", – повідомляє ТСН.

Тоненькову було 28. Він народився 24 квітня 1990 року в Маріуполі на Донеччині. Працював на металургійному заводі, на різних підробітках – зварювальником та ін.
Останнім часом жив у селі Старий Розділ Миколаївського району Львівської області.

На війну пішов ще у 2014-му. Воював у складі батальйону спеціального призначення "Донбас" Національної гвардії України – боронив Широкине, також – у складі 16 омпб "Полтава".

Остання посада – навідник у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

За повідомленнями з соцмереж, фатальне кульове поранення в голову Сталкер отримав поблизу селища Кримське (Новоайдарський район Луганської області).

У Євгена залишилася дружина Мар'яна, яка разом із ним несла службу, та їхній дворічний син.
Сталкера із Мері називали "обличчями 10-ї бригади" – символом того, що "Схід і Захід разом".

"Неважливо, яка там політика відбувається. Треба йти захищати свою країну. Бо якщо піти з цих окопів – що буде далі?" – казав Євген у відеосюжеті прес-служби 10-ї бригади

Киевская Русь - Украина

Редакционная строка

9. Павло Білік