Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки проголосили 22 січня 1919-го на Софійському майдані у Києві.
"Ми хочемо об'єднати всю Україну. Але кажемо вам одверто: не підемо під ваш диктат. Боюся, панове, що у вас ще покутує дух царського централізму, - заявляє на перемовинах з представниками Директорії у Києві 20 січня 1919-го держсекретар закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки Лонгин Цегельський. - Ми є державою й маємо свою армію. Хочете по-доброму федеруватися, то ми готові. А хочете нас забрати за принципом "па сєму бить" - попробуйте! Тому замість марнувати час на беззмістовну балаканину та партійні міжусобиці, давайте закінчимо щасливо те, що почали так гарно у Хвастові".
Про об'єднання усіх українських земель починають говорити за рік до того дипломати Української Народної Республіки в місті Берестя – тепер обласний центр Білорусії. Саме тут підписують перший мирний договір Першої світової війни. Делегація з Києва вимагає визнання УНР та виступає від імені інших українських територій, які ще перебувають в складі Австро-Угорщини.
"Наші умови прості. Жадаємо приєднання до України – Холмщини, Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні", - виступають вони, але отримують відмову.
Об'єднання українських земель стає реальнішим після розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918-го. Українці у Львові проголошують створення власної держави. Вже тоді частина галицьких політиків прямо вимагає об'єднання з УНР.
Попередній договір про об'єднання підписують 1 грудня 1919-го у Фастові. Потім у Києві підтверджують автономний статус ЗУНР - як Західної області УНР. Поспіхом готуються до проголошення Акту Злуки. З Півночі та Сходу наступають більшовики і Директорія почувається непевно. На західноукраїнських землях ситуація теж складна. Воюють за Галичину з поляками.
"З самого ранку місто прийняло урочистий вигляд. Доми прибрано національними прапорами й транспарентами, на бальконах повішені коври й полотна з яскравими українськими рисунками , - пише про Київ 22 січня 1919 року Українське телеграфічне агентство. - Особливо гарно удекоровано доми на Софійській площі і сусідніх вулицях. З поміж них відличається дім, в котрім поміщається центральна контора телєґрафа й будинок київського ґуберніяльного земства. На їхніх бальконах поміщено портрети й бюсти Шевченка, прибрані національними стрічками й прапорами. Тріюмфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійську площу було прибрано зверху і по бокам старовинними гербами України й Галичини. По всій площі до стовпів було прибито ріжні герби українських ґуберній і плякати".
Захід розпочинається о 12.00 з пострілу гармати та церковних дзвонів.
"Ориґінальна це була картина: по галицькому боці – переважно селяни в своїх місцевих ношах, здебільшого старші, деякі вже сивоволосі, - згадував очевидець. - По боці придніпрянців – самі інтеліґенти, відносно молоді люди. З одного боку – політично зрілі люди різних станів народу. З іншого – революційна, молода, політично зелена інтелігенція, без народу".
Представники ЗУНР та УНР читають декларацію про об'єднання, а з чотирьох боків майдану, з підвищень, спеціальні "оповісники" гучно повторюють до народу зміст документу:
"Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноeкраїнська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка".
Урочистість закінчується військовим парадом. Наступного дня Акт Злуки затверджує Трудовий конгрес.
21 січня 1990-го відбулася одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій – "живий ланцюг" як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування подій першої української революції.
"Акцію ми організовували удвох із братом Михайлом Горинем, - пригадує дисидент і політв'язень Богдан Горинь. - Ідея з'явилася після "ланцюга Злуки", який провели ву республіках Балтії: Литві, Латвії та Естонії, який показав радянському режимові їхню єдність. Крім того, у вересні 1989-го з моєї ініціативи ми організували "ланцюг смутку" у Львові, до 50-річчя введення радянських військ до Галичини".