Початок нового, 2020 року ознаменувався подією, відсвяткованою в Росії й з великою часткою скепсису поміченою у світі: рівно двадцять років з моменту "путінського перевороту", що привів експідполковника КДБ у крісло російського президента.
Редакционная строка
12.01.2020
Двадсять років правління Путіна
"Народжений повзати – скрізь пролізе"
У тому, що це був справжнісінький палацовий переворот, а не "легітимна передача влади", сумніватися не доводиться: на тлі фінансової кризи й реально можливих народних хвилювань, президент Борис Єльцин оголосив своє знамените "Я устал, я мухожук" і передав президентські повноваження свіжоспеченому на той момент чергового прем'єр-міністру, імені якого до недавнього часу не знав майже ніхто в Росії. "Молодий, енергійний" Володимир Путін був креатурою групи олігархів на чолі з Борисом Березовським – ці люди розраховували на те, що невідомий фігурант, який не має жодної власної підтримки, невиразний і безликий спецслужбіст просто "погріє місце" до того моменту, як вони, всемогутні діячі, вирішать – кому замінити Єльцина насправді.
Не так сталося, як гадалося. Путін, немов класична райкінська "людина з тамбура", відіпхнув убік від влади й горезвісну "єльцинську сім'ю" (щоправда, пообіцявши як самому Єльцину, так і їй недоторканність і стримавши своє слово протягом наступних років), так і численні інші олігархічні угруповання, перетворивши їх на гвинтики своєї нової авторитарної "вертикалі влади" або знищивши. Одним з перших знищених став той, хто, власне, і звів його "на трон" – Борис Абрамович Березовський, вимушений спочатку втекти з Росії до Великобританії (за ним пішли тоді багато російських олігархів – як жартували тоді в Росії, "з Лондона видачі немає"), а потім – і раптово померти в результаті випадкового удушення... Ось така вона, демократична наступність влади по-російськи...
Сьогодні, незважаючи на багаторічні міркування політологів про підкилимну боротьбу так званих "кремлівських веж", ні в кого не виникає сумнівів у тому, що Путін є осередком влади в Росії: влади нелегітимної, незаконної, яка зневажає російську конституцію, але, тим не менше, залишається все ще досить стійкою. Путін повернув Росію до звичного імперського стану, в якому вона перебувала з того самого моменту, як Петро І викликав її до життя, провівши "ребрендинг" Московського царства і перетворивши його на Російську імперію (попутно "приватизувавши" історію Русі, яка йому аж ніяк не належала, але це вже, як казали брати Стругацькі, зовсім інша історія). Щоправда, він назвав модернізовану систему "суверенною демократією", але від цього вона більш демократичною, природно, не стала. Зрештою, як казав покійний Роберт Хайнлайн: "Демократія з прикметником – вже не демократія". Так само, як тоталітарний режим СРСР називався "для внутрішнього вжитку" "народною демократією" й такою не був жодним чином, так і "суверенна демократія" по-путінськи – не демократія взагалі.
При цьому слід визнати, що обставини склалися для путінського режиму якнайкраще: кон'юнктура світових цін на нафту дозволила Росії прожити досить довгий час, не маючи нестачі практично ні в чому – так звані "жирні роки". Правда, на відміну від, скажімо, тієї ж Данії або Саудівської Аравії, російська влада не переймалася протягом цього часу ні відкласти грошей "на чорний день" (все йшло чи то в "общак" горезвісного "кооперативу "Озеро", чи то на предмети божевільних розкошів для членів цього ж кооперативу), ні переорієнтувати свою економіку на більш стійкі джерела доходу, ніж постачання різної сировини Заходу і застарілих видів озброєння країнам Третього світу. Тож, коли в 2014 році ціни на нафту і газ полетіли в тартарари – для Росії почалися складні часи.
"Отсель грозить мы будем шведу"
Основна риса правління Путіна – це поставлена ним же самим перед Росією "надзадача" відродження СРСР. Володимир Володимирович (тм) не дарма заявляв свого часу, що вважає розпад Радянського Союзу "найбільшою геополітичною трагедією XX століття" – він вирішив відновити те, що вважає історичною справедливістю.
Насправді, Російська імперія, як і будь-яка інша на світі, приречена на згасання й розпад. Історичний процес є невблаганним і те, що було првильно для античних імперій – залишається правильним і для імперій нової і новітньої історії: іспанської, османської, британської, будь-якої. Кожна з них пережила часи розквіту, часи занепаду і час розпаду. Правда, кількість років, відведений на ці періоди, була різною: скажімо, занепад і розпад Римської імперії тривав понад п'ятсот років, а ось занепад і розпад Третього Рейху зайняв лічені роки. Але кінець все одно наступав, рано чи пізно. Те ж саме і з Російською імперією: часи її розквіту і експансії завершилися, мабуть, при Олександрі ІІІ. І якщо в "золоті часи" Росія боролася за Босфор і Дарданелли, торгувала Аляскою і поширювалася на Польщу і Фінляндію, то вже в видозміненому, "радянському" вигляді вона боролася вже за хоча б часткове повернення втрачених провінцій. Провінції були повернуті, але вже не всі – ті ж Польща з Фінляндією відірвалися. З розпадом СРСР цей процес продовжився і путінська Росія змушена тепер захоплювати вже не колишні провінції – Молдову, Грузію, Україну – а лише їх шматки: Придністров'я, Абхазію, Крим..
Втім, Путіну цей історичний процес, мабуть, не так вже цікавий. Він чи то впевнений, а чи то демонструє впевненість в тому, що Росія – як і раніше, є великою імперією, роздуває перші-ліпші міжнародні конфлікти, діючи за теорією так званого "керованого хаосу" (теорії досить суперечливо, але це вже справа смаку) і, як то кажуть, "робить добру пику при поганій грі". Двадцять років його правління чітко дають зрозуміти: хто сідає за стіл переговорів із російським президентом – не має сприймати на віру нічого з того, що той говорить. Правда для Путіна – категорія умовна і перемінна.
"Суди нас по справах наших"
Двадцять років тому Путін став президентом Росії. Колись сам він говорив, що "людина, яка провела при владі десять років, стає психопатом" – тепер, швидше за все, він ним став, але сам про себе так не думає. Його країна повернулася в стан несвободи радянського зразка, а світ навколо став набагато менш приємним і безпечним місцем. У Європі ніяк не можуть домовитися між собою про те, як поводитися з "кремлівським царем". Зрештою, на США як партнера вже не можна покладатися так, як раніше – Трамп про це подбав. Точно так само неможливо покладатися і на внутрішньоєвропейську єдність: вона чи то ще є, а чи то її вже немає. НАТО лають і паплюжать не лише у Вашингтоні: французький президент Еммануель Макрон оголосив, що Альянс перебуває "в стані мозкової смерті". По всьому світу люди втрачають довіру до власних політичних систем. Все це, м'яко кажучи, не додає впевненості в завтрашньому дні й багато європейців голосно запитують, чи можна в такій ситуації ризикувати, наважуючись на гризню ще і з начебто сильним і агресивним східним сусідом?
Насправді, поступатися і піддаватися Путіну, спираючись винятково на власну нервозність і власні страхи, було б ще гіршим виходом з положення. Міняти європейську політику щодо Росії в той час, як ця ж країна навіть не думає змінювати свою загарбницьку політику – це було б справжньою бідою.
Звичайно, діалог і переговори – річ хороша. В ідеальному випадку, саме діалогом і переговорами слід досягати тих чи інших важливих рішень. Але, якщо йдеть про діалог і переговори з Путіним, то тим, хто їх веде, не варто було б забувати кілька ґрунтовних речей. Перше і найголовніше: як нікого іншого, Путіна слід оцінювати за його справами, а не за словами. Для Путіна правда – річ вельми гнучка: наприклад, у випадку з анексією Криму. Спочатку він заперечував російську участь у кримських подіях 2014 року, як таку. Потім, рік потому, точно з такою ж міною розповідав, як особисто віддав наказ про захоплення і навіть привів у стан бойової готовності ядерну зброю. Зараз він називає кримське питання "остаточно вирішеним", незважаючи на попередні абсолютно протиправні дії і особисте зізнання в них. Ну що ж, Гітлер свого часу також називав "остаточно вирішеним" питання приєднання Судет до Райху, а пізніше – "повернення навіки Австрії в обійми Великої Німеччини". Як показує історія, ні судетське, ані австрійське питання не опинилися вирішеними остаточно – і те ж саме можна сказати про Крим.
Інший, більш дрібний, але, мабуть, найближчий за часом приклад "путінської правди" – це історія з убитим в Берліні грузинським командиром чеченських повстанців. Спочатку Путін дивує Німеччину і особисто канцлера Ангелу Меркель заявою про те, що Росія, мовляв, просила про його видачу, а десять днів потому визнає, що взагалі-то він це вигадав. Путін з великим задоволенням бреше в очі будь-яким партнерам на будь-яких переговорах – причому бреше відверто, знаючи, що партнери все розуміють. У цьому він дуже схожий на Журналіста з сумної комедії Євгена Шварца "Тінь". Пам'ятаєте, коли того запитали – що це він робить під дверима у головного героя, він відповів: "Я підслуховував. Вам подобається моя відвертість?".
"Нам не страшна сіра Міль"?
Саме тому, по-друге, важливо ні в якому разі не переоцінювати російського автократа ні в чому. Розуміти, що він дуже любить брехати, що хвалена російське "надзвукова зброя з непередбачуваною траєкторією польоту" – не більше, ніж мультфільм, що "остаточний вихід російських військ з Сирії" відбувся ось уже п'ять разів поспіль, що "громадянський конфлікт в Україні" – це не дуже вдала, уповільнена, але безперервна російська агресія... Путін чудово розуміє, що об'єднаний, згуртований Захід в будь-якому випадку виявляється незмірно сильнішим за Росію – як економічно, так і у військовому відношенні. Тому його тактика – це використання слабкостей одночасно з імітацією своєї сили. У Сирії йому це вдалося: відправляючи воювати за себе найманців, він примудряється лише мінімально використовувати власний ресурс. З "новітньою зброєю" поки нічого не вийшло: ні НАТО, ані США не повірили яскравим мультикам про страшні ракети "Авангард". Ну, врешті-решт, в Штатах пам'ятають ще хрущовські гумові ракети на Кубі, так що...
Тож не варто думати, що Путін є страшнішим, ніж він є насправді. Це лише дає йому більше впливу, ніж той, на який він в реальності заслуговує. Ні, обережність – як кажуть німці, "мати порцелянової шкатулки". В Україні та в Сирії Путін відмінно продемонстрував, наскільки він може бути мерзенним і безсоромним. АЛЕ: він – зовсім не "доктор Зло", не страшний і жахливий імператор Палпатін, не архітектор кризи західного лібералізму. Конфлікти й протиріччя між західними партнерами, природно, вигідні і корисні для нього, але там, де їх немає або де вони дозволяються – він виявляється безсилим.
Втім, недооцінювати його теж не варто. Путін – НЕ оперетковий лиходій. Він далеко не безсилий. Вся "вертикаль влади" працює в даний момент на нього й тільки на нього. На вигляд все це цілком демократично: уряд, двопалатний парламент, Конституція, суди... Але насправді, жодна з цих установ не є незалежною. Ніхто не притягне президента до відповідальності, коли він вчергове зловживає владою. Попри санкції, зростаюче невдоволення, падіння рейтингу, протести – Путін, як і раніше, міцно тримається в сідлі й має намір покинути Кремль виключно на лафеті, ніяк інакше. Не можна припускати, що до офіційного завершення його чергової каденції у 2024 році щось зміниться. А може – і потім теж. Кращий спосіб зупинити його – це досягти єдності, як серед українців, серед європейських партнерів, так і серед партнерів по НАТО. Виступати проти нього чітко і згуртовано – не применшуючи його можливостей, але і не трясучись від страху перед ним. Досяжно це?
Автор: