Підписали капітуляцію близько першої години за московським часом – 9 травня. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом оголосила цю дату Днем Перемоги. Певно, тут була якась бюрократична логіка радянського апарату. День Перемоги над Японією відзначали не 2 вересня, коли вона капітулювала, а 3-го.
9 травня і 3 вересня стали вихідними. Але через два роки їх скасували. Церемоній не влаштовували. У газетах друкували офіційні привітання, а ввечері давали салют. Свято було більше домашнім, родинним. Бо війна лишила по собі розруху. Багато солдатів повернулися інвалідами. Влада вирішила, що зайвий раз нагадувати людям про ціну перемоги – недоречно. Всі сили кинули на відбудову країни.
Парад перемоги з усіма традиційними радянськими атрибутами, як його зараз пам'ятає більшість народжених в СРСР, провели 1965 року. 9 травня знову став вихідним, почався культ Дня Перемоги. Доти головним святом радянського календаря було 7 листопада – "день Жовтневої революції". Керівництво СРСР взяло курс на творення нової "історичної спільноти" – радянського народу. А точкою відліку і головною історичною датою стала перемога над нацизмом. Цей проєкт був успішний. Ментально радянський народ частково сформували.
Вважали, що після розпаду СРСР ця свідомість помре. Але у 2000-х соціологічні дослідження почали фіксувати, що Homo Sovieticus відроджується.
У РФ культивують це свято. Це такий квазікульт з елементами російської карнавальної культури. Замість вшановування загиблих й осмислення трагедії відбувається підміна – створюється помпезне шоу.
Розгром Німеччини здійснили війська антигітлерівської коаліції. До них входили США та Велика Британія. Як їм вдалося налагодити співпрацю з СРСР, який мав інший режим?
– На початку Другої світової війни СРСР співпрацював із нацистською Німеччиною. 23 серпня в Москві підписали пакт Молотова – Ріббентропа, який і призвів до розв'язання Другої світової війни. СРСР несе таку ж відповідальність за неї, як і нацистська Німеччина. Цей пакт був незручним для СРСР. Тому вигадали ідеологічний конструкт "Великої Вітчизняної війни 1941–1945", що давав змогу відсунути в тінь два роки радянсько-німецької співпраці.
Друга світова почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, а вже 3 вересня Велика Британія і Франція, які були союзниками Польщі, оголосили війну Німеччині.
СРСР вступив у війну з Німеччиною 22 червня 1941 року, після так званого віроломного нападу – ще одного міфу радянської пропаганди. 7 грудня 1941-го після атаки на Перл-Харбор у війну вступили США.
Антигітлерівську коаліцію було оформлено 1–2 січня 1942 року. Нацизм виявився потужним ворогом, який змусив відкласти політичні розбіжності.
Чи був цей союз рівноправним?
– Відносини будували на взаємопідтримці. Для СРСР і Великої Британії основним театром бойових дій була Європа, для США – Тихий океан. Але вони потребували допомоги одне одного. Сталін докладав багато зусиль для відкриття другого фронту в Західній Європі. США за програмою ленд-лізу (Сполучені Штати Америки частково на безоплатній основі передавали союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство, нафтопродукти. Президент отримував право допомагати будь-якій країні, чию оборону визнавали життєво важливою для США. – Країна) надали СРСР матеріальну допомогу на 11,3 мільярда доларів. Близько 20 відсотків техніки Союз отримав від американців. Без цього йому було б важко встояти. США натомість вимагали вступу СРСР у війну з Японією.
Програму допомоги США – ленд-ліз – у СРСР називали незначною й не дуже важливою.
– Коли кажуть, що перемога над нацизмом – заслуга тільки СРСР, це неправда. 1942-го німці стояли під Москвою – і керівництво СРСР розглядало план здачі столиці. Тому й підтримка за ленд-лізом, і відкриття другого фронту були важливі. Применшення внеску США і Великої Британії у перемогу відбувалося на тлі розгортання холодної війни.
Наскільки правдиві рядки пісні: "Сплять мільйони загиблих в окопах, це моєї країни сини. Де була б ти сьогодні, Європа? Де була б ти, якби не вони?"
– Разом із порятунком червона армія на своїх багнетах несла нову окупацію. Сталін ще у 1930-х розглядав війну як спосіб принести комунізм у Європу. Для цього потрібне було послаблення європейських держав. На переможному етапі Другої світової хижак проявив свою суть – насаджував маріонеткові режими, створював військові бази.
Тому для країн Центрально-Східної Європи питання визволення досить неоднозначне. 2008 року їхні представники підписали Празьку декларацію. Закликали визнати нацизм і комунізм найбільшим злом?XX століття. А також оголосити 23 серпня, коли підписали пакт Молотова – Ріббентропа, Днем вшанування пам'яті жертв обох режимів. Москва жорстко протистоїть цим спробам.
Нині триває "війна пам'ятей" між Європою і Кремлем. Доходить до абсурду. Москва звинувачує Польщу мало не у розв'язані Другої світової. Російських керманичів не влаштовує заміна "визволення" на "окупацію".
2010 року російський президент Володимир Путін заявив, що СРСР переміг би Гітлера без України. Нібито 70 відсотків втрат припадають на РРФСР. Якою була роль українців у цій війні й у перемозі?
– Такі заяви не витримують критики. У складі червоної армії було близько 7 мільйонів вихідців з України, приблизно 23 відсотки.
Близько 2,5 мільйона українців нагородили орденами й медалями. Дві тисячі мають звання Героя Радянського Союзу, 32 українці отримали це звання двічі, Іван Кожедуб – тричі. Багато були на керівних посадах в армії.
Україна заплатила велику ціну за роки окупації німцями. Під час відступу Сталін використав тактику випаленої землі. Вивезли багато підприємств і 500 тисяч робітників, які працювали в тилу, наукові кадри.
Щоб штучно збільшити внесок інших народів СРСР у перемогу, підрахунки вели не за територіальним принципом, а за етнічною ознакою. Це зменшувало частку українців та представників інших народів. Так Путін отримав свої 70 відсотків.
Багатьох українців тримали в німецьких концтаборах, вони були остарбайтерами, служили в німецьких органах під час окупації. Їх усіх зараховували до ворогів народу. Для чого це було радянській владі?
– СРСР був критичний до громадян, які пережили окупацію. У 1950-х над службовцями допоміжної поліції (допоміжні поліційні органи, які німецька влада створювала з числа українців на окупованих територіях Галичини. Виконували функції патрульних. – Країна) провели низку процесів. Люди, як правило, отримували 10–15 років ув'язнення. Але посадити всіх, хто був під окупацією, не могли. У разі влаштування на роботу чи навчання в усіх анкетах була спеціальна графа, де мали вказувати, що вони пережили окупацію.
Остарбайтери мали записи в документах та обмеження на поселення в містах. Перед поверненням додому проходили допит.
Німецька окупація була жорстокою, але не такою, як про неї писала радянська пропаганда. Німці могли допомогти харчами родині, в якої квартирували. Позитивний досвід мали й деякі остарбайтери. Особливо в селах. Ставлення залежало від родини. Дехто мав нормальні умови життя. Такі історії СРСР не толерував. Людей, які бачили відмінне від радянського життя, сприймали як загрозу.
Солдати теж побачили Європу й відчули дух свободи. Та вони мали ореол героїв-визволителів. Становили групу, з якою мусили рахуватися.
Символом перемоги над Німеччиною був прапор над Рейхстагом. Чи справді ця подія така важлива?
– Ідею "добити ворога в його лігві" культивувала радянська пропаганда. Сталін прагнув узяти Рейхстаг. До підняття прапора готувалися. Штурмували силами 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. Підготували дев'ять прапорів – за кількістю дивізій, що входили до складу армії. Їх пронумерували. Один із них і мав стати прапором перемоги.
Рейхстаг планували взяти до 1 травня під чергове радянське свято, щоб порадувати Сталіна. У штаб армії передали інформацію, що 1 травня, о 14:25, над Рейхстагом встановили прапор перемоги №5. Хоча насправді бої тривали. Але, оскільки вже відзвітували, змінювати щось було небезпечно. Під кінець дня віддали наказ встановити над Рейхстагом прапор №5. Командувати загоном доручили українцю лейтенанту Олексію Бересту. Пізніше він випав із нагородного списку, попри те, що мав бездоганну біографію. Є версія, що його викреслив Георгій Жуков, який не любив політпрацівників, а Берест був політруком. Можливо, й національність зіграла роль.
Героями в історії встановлення прапора вважаються Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія. У 1960-х спробували переглянути "канонічну версію" підняття прапора перемоги, але невдало. Берест також шукав справедливості, натомість 1953-го отримав 10 років таборів. Після звільнення жив у Ростові. 3 листопада 1970-го загинув, рятуючи 5-річну дівчинку з-під потяга.
Історичну справедливість відновив Віктор Ющенко, який 6 травня 2005 року присвоїв Олексієві Бересту звання Героя України посмертно. Родині запропонували перепоховати його в меморіалі парку Слави в Києві, але ті відмовилися.
День Перемоги вважався святом, пов'язаним із завершенням "Великої вітчизняної війни". Нині цей термін замінили на "німецько-радянську війну". Чому це важливо?
– Україна має відмінний від інших республік СРСР досвід участі в Другій світовій. 1939-го наші землі входили до складу Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР. Війна для нас розпочалася 1 вересня того року. В польській армії служили близько 120 тисяч українців. Вісім тисяч із них загинули внаслідок нападу Гітлера на Польщу. Багато українців воювали в арміях США, Канади, Франції та Великої Британії.
Не слід забувати про Закарпаття. У березні 1939-го бійці Карпатської Січі билися за незалежність з угорцями, які загарбали край з дозволу Гітлера.
"Велика вітчизняна війна" – це ідеологічний конструкт. Використовувати його небезпечно. Бо говорити про неї неможливо без героїзації Сталіна. Це була Друга світова війна, а період 1941–1945 років правильно називати німецько-радянською війною. Так повертаємося до об'єктивних історичних фактів.
2015 року в Україні почали відзначати День пам'яті і примирення – 8 травня та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – 9 травня. У Росії заявили, що це відмінні від Дня Перемоги свята. Яка між ними різниця?
– Тоді Україна вийшла з орбіти російського інформаційного впливу, повернулася до історичних джерел. Почали відзначати першу хвилину миру 8 травня. Використовуємо червоний мак як універсальний символ жертовності. Наголошуємо не на перемозі, а на скорботі і пам'яті. Ціна цієї перемоги – 26 мільйонів життів громадян СРСР. 10 мільйонів із них – українці. Про це ми повинні говорити і згадувати, а не влаштовувати видовищне свято, яке втратило сакральне значення. Це закономірні процеси. Україна – частина європейської цивілізації і повертається до своїх витоків.
Президент Петро Порошенко заявив, що День пам'яті та примирення здатен консолідувати суспільство. Це можливо?
– Для жителів Львова, Одеси й Донецька досвід Другої світової був різний. Це створює плюралізм пам'яті про війну. Частина суспільства налаштована йти разом з Європою, інша – сприймає зміни вороже, говорять про позбавлення їх пам'яті. Ця тема не зможе консолідувати суспільство. Тому й маємо День пам'яті і примирення та День Перемоги. Пам'ять – тонка річ. Робота з травматичним досвідом складна.
Два роки тому телеканал "Інтер" транслював концерт "Перемога. Одна на всіх!" і ведучий Андрій Доманський сказав, що українці не можуть дозволити, щоб "вулиці міст називали іменами фашистських злочинців, а їхні портрети безкарно проносили у факельних ходах", натякаючи на діячів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Чому такі речі досі можливі в Україні?
– Це радянський спадок, коли з ОУН-УПА робили опудало, трактували як німецьких колабораціоністів. Пропаганда вкорінилася. Українське постколоніальне суспільство повільно виходить з орбіти впливу імперії. Однак Росія докладає зусиль, щоб утримати Україну. Частина суспільства ностальгує і схильна сприймати таку історичну пропаганду, яка не відповідає фактам.
Про що українці мають пам'ятати, говорячи про Другу світову війну та перемогу над фашистською Німеччиною?
– Ми не маємо права забувати про загиблих солдатів, випалені села, покалічені долі. Як частина СРСР, українці опинились у ситуації, коли не могли вирішувати власну долю і не мали важелів впливу. Це трагедія, бо наші люди опинилися по різні боки фронту, в різних арміях. Тому слід пам'ятати "У своїй хаті своя правда й воля". Доки маємо державу – ми суб'єкти міжнародної політики, а не об'єкти. Варто подорослішати й не захоплюватися атмосферою парадів. Війна – це смерть, голод, сироти, інваліди та розруха. Про це радянська влада воліла не згадувати.