Здавалося б, з «касетним скандалом» все ясно. Давно в подробицях розказано, як це було. Але при цьому і суспільству, й політикам важко дається осмислення того, що сталося, що лишень підтвердили плівки майора Мельниченка — про аморальний і кримінальний характер створеної Кучмою системи влади. Те, що цей урок досі не опановано, ще раз підтвердили оприлюднені свідчення генерала Пукача про те, хто є замовником убивства журналіста Георгія Гонгадзе. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі матеріал (статтю публікуватимемо в кількох подачах) Володимира Василенка, в якій він робить спробу досліджувати причини, природу й наслідки «касетного скандалу». І хоча в деяких моментах «День» (погляд газети ми викладемо після закінчення публікації статті) не поділяє позиції шанованого автора — відомого дипломата та громадського діяча, але вважає за потрібне ознайомити з нею читачів, враховуючи громадську значущість теми.
Порушення Генеральною прокуратурою кримінальної справи проти колишнього президента України Л. Кучми за звинуваченням у причетності до вбивства журналіста Г. Ѓонѓадзе супроводжувалося численними коментарями та аналітичними оцінками. Вони головним чином стосувались мотивів і цілей нинішньої влади, щирості її намірів, спроможності правоохоронних органів виявити дійсних замовників і підбурювачів злочину, стану й надійності доказової бази слідства, перспектив судового розгляду справи, наслідків для екс-президента, суспільства і влади різних альтернативних варіантів її завершення тощо. Притому відчутною була й є тенденція організувати публічну кампанію на захист екс-президента й витворити з його особи образ страждальця, який став невинною жертвою обставин і підступних дій самого лише майора президентської охорони М. Мельниченка.
Концентрація уваги ЗМІ майже виключно на перепетіях убивства журналіста вимиває із суспільної свідомості той факт, що справа Г. Ѓонѓадзе є лише складовою частиною масштабнішого явища, за яким у свій час закріпилася назва «касетний скандал» і негативні наслідки якого Україна відчуває й нині.
Незважаючи на публікацію численних, часом сенсаційних, подробиць, пов’язаних із справою Г.Ѓонѓадзе, українське суспільство залишається практично непоінформованим і дезорієнтованим щодо справжніх причин, природи й перебігу «касетного скандалу», поведінки представників вищих ешелонів української влади та її наслідків для забезпечення національної безпеки, демократичної розбудови держави та її цивілізаційного вибору. Це позбавляє широку громадськість можливості дати належну оцінку діям влади, без чого годі сподіватися на моральне оздоровлення й очищення як владної еліти, так і суспільства в цілому, а отже на побудову ефективного громадянського суспільства та нормальний розвиток незалежної державності України.
ПІДГРУНТЯ ТА ПЕРЕДІСТОРІЯ «КАСЕТНОГО СКАНДАЛУ»
За всіма ознаками «касетний скандал» став складовою багатоходової й цілеспрямованої спецоперації, яку за фасадом офіційних українсько-російських відносин Росія здійснює проти України у прагненні відновити статус імперської наддержави, втрачений внаслідок розпаду СРСР.
У планах російського керівництва Україні надається особливе значення, оскільки російська політична еліта й пересічні громадяни в Росії у своїй переважній більшості свято переконані, що :
— Україна є частиною Росії й не повинна існувати відокремлено від неї;
— росіяни й українці є одним народом, їхнє возз’єднання в єдиній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утвореннням «русского мира» з однією мовою, церквою й культурою;
— незалежна державність України є геополітичною аномалією й становить стратегічну загрозу для Росії;
— Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.
Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення визначають зміст української політики Росії, домінуючими в якій є два ключові імперативи:
1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської неоімперії нездійсненною;
2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише знищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої неоімперії.
На забезпечення реалізації цих імперативів мобілізовано арсенал як російської дипломатії, так і російських спецслужб, які традиційно діють у тісному тандемі.
Після відновлення незалежної державності України московський політикум поставив на першого президента України Л. Кравчука тавро «націоналіста» і «сепаратиста» лише за те, що він твердо відмовився дати згоду на перетворення СНД на подобу нового Радянського Союзу, здійснював досить помірковану політику національного відродження, розбудовував державні інститути України та зробив перші самостійні кроки до налагодження співпраці із західними структурами, зокрема НАТО та ЄС. У російських засобах масової інформації розгорнулася потужна антиукраїнська кампанія, яка триває донині. До цієї кампанії стараннями спецслужб Росії були підключені й західні ЗМІ. Це, зокрема, з’ясувалося під час розгляду справи про наклеп, яку земельний суд Німеччини розглядав за позовом Л. Кравчука до німецького часопису «Фокус», на шпальтах якого журналіст Юрген Рот у 1994 р. звинувачував президента України у вивезенні іноземної валюти за кордон і придбанні там нерухомості. В ході судового слідства Ю.Рот заявив, що його публікації, які суд визнав наклепницькими, ѓрунтувалися на матеріалах, одержаних від російської ФСБ.
Ворожу налаштованість офіційної Росії не зміг нейтралізувати той очевидний факт, що за час президентства Л. Кравчука Україна не здійснила жодної спрямованої проти Російської Федерації акції, яка б порушувала двосторонні українсько-російські домовленості, угоди в рамках СНД або загальновизнані норми міжнародного права. Більше того, в багатьох випадках назустріч Росії були зроблені кроки, які мали негативні наслідки для захисту життєво важливих інтересів України та утвердження її незалежної державності. Так, у листопаді 1992 р. українським урядом, очолюваним Л. Кучмою, було підписано угоду між Україною та Російською Федерацією про зобов’язання, пов’язані з гарантіями забезпечення та погашення банківського кредиту, відповідно до якої українська держава в односторонньому порядку перебрала на себе борги своїх підприємств перед Росією. В умовах багаторазового підвищення Росією цін на енергоносії це спричинило утворення колосального українського зовнішнього державного боргу й карколомний стрибок цін в Україні. У 1993 р. президент України Л. Кравчук підписав Угоду про асоційоване членство України в Економічному Союзі СНД, виявив готовність піти на значні поступки Росії в питанні про розподіл Чорноморського флоту тощо.
Наступна стадія російської спецоперації припала на квітень-липень 1994 р. — час проведення дострокової виборчої кампанії, в якій реальним конкурентом діючого президента був колишній прем’єр-міністр України Л.Кучма. У прагненні будь-якою ціною здобути перемогу він, на противагу «націоналісту» й «сепаратисту» Л. Кравчуку, позиціонував себе як прихильник тіснішої українсько-російської співпраці, активізації участі України в діяльності СНД, створення євразійського економічного простору й запровадження в Україні російської мови як другої державної. Ведучи боротьбу за президентську посаду, Л. Кучма спирався на фінансову, політичну й моральну підтримку російського істеблішменту, яку він використовував, порушуючи етичні норми й українське законодавство.
Як випливає з матеріалів перевірки Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків Росії Контрольним управлінням адміністрації президента РФ, передвиборну кампанію Л.Кучми фінансував уряд Російської Федерації. В цих матеріалах наводиться лист заступника валютного департаменту Мінфіна РФ Волкова, в якому йдеться про звернення керівника секретаріату глави уряду РФ Г.В. Пєтєліна до голови Комісії з оперативних питань (КОП) уряду РФ О. Сосковця з проханням «виділити квоту для фінансування передвиборної кампанії Л. Кучми на Україні». Про це і позитивне рішення КОП — «погодитись із виділенням квоти» — Г.В.Пєтєлін доповідав голові уряду РФ («Комсомольская правда», 12 березня 1996 р., № 45).
Упродовж виборчої кампанії за Л. Кучму відверто й активно агітували російські політики й засоби масової інформації, в тому числі й державні. Користуючись прозорістю українських кордонів, російська сторона здійснювала широке політичне та інформаційне втручання на користь свого фаворита й поливала брудом його основного конкурента.
В Україну з Росії незаконно завозилася сила-силенна агітаційних матеріалів на підтримку Л. Кучми, анонімні агітки з брутальною й образливою критикою Л.Кравчука, а також фальшиві бюлетені. У зв’язку з цим у свій час Л. Кравчук зробив цілком обѓрунтований висновок: «На виборах Л. Кучму активно підтримувала інша держава».
Здобувши перемогу, Л. Кучма у своїй інавгураційній промові 19 липня 1994 р. заявив, що Україна як частина євразійського економічного та культурного простору братиме активну участь у СНД, розвиватиме відносини стратегічного партнерства з Росією й прагнутиме до наповнення співпраці з західними державами «новим змістом», а також пообіцяв виступити із законодавчою ініціативою про надання російській мові офіційного статусу.
Водночас слід зазначити, що між першим і другим туром президентських перегонів Л. Кучма в інтерв’ю газеті «Новости» від 23 червня 1994 р. заявив, що він «обома руками за державність України», оскільки «відмовившись від державності, ми назавжди накладемо на себе тавро другорядного народу». Після перемоги він окреслив свою позицію чіткіше й промовистіше: «Я не для того виграв вибори, щоб стати васалом Росії».
Російське керівництво сприйняло передвиборну риторику Кучми через призму імперського розуміння дружби з Україною, в той час як майбутній президент, виходячи з об’єктивно існуючої зацікавленості обох сторін у нормальних добросусідських відносинах, вочевидь, вірив у можливість налагодження рівноправних українсько-російських відносин, які б мали бути виявом справжньої дружби. Але очікування обох сторін не справдилися. Москва виявилася неготовою будувати з Києвом рівноправні відносини, а Київ відмовився визнати зверхність Москви.
У перші роки президентства Л. Кучма досить твердо виступав проти участі України у будь-яких проектах, які становили явну або приховану мету відновлення на геополітичному просторі колишнього СРСР нових різновидів наддержавних імперських структур із домінуванням Росії. Незмінною лишилася позиція України щодо неучасті в Ташкентському договорі з посиланням на позаблоковий статус України. Українська сторона погодилась на співпрацю з ЕврАзЄС лише в статусі спостерігача і не пішла на підписання Статуту СНД, залишаючись просто учасником Співдружності.
Натомість дипломатичні зусилля України були зосереджені на розбудові двосторонніх українсько-російських відносин. На цьому напрямку стались важливі позитивні зрушення, які зокрема матеріалізувались в угодах від 9 червня 1995 р. про розподіл Чорноморського флоту та підписанні в Києві 31 травня 1997 р. великого українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство та Договору про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України.
Водночас Україна налагоджувала співпрацю із західними державами, НАТО та ЄС і розпочала переговори про вступ до Ради Європи та Світової організації торгівлі. На основі підписаної Л. Кравчуком 16 червня 1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами створюється механізм їхньої взаємодії та визначаються сім її пріоритетних напрямків.
25 вересня 1995 р. Україна, випереджаючи Росію, стає повноправним членом Ради Європи. У своїй щорічній доповіді Верховній Раді 4 квітня 1996 р. Л. Кучма заявив: «Інтеграція в Європу — це наш свідомий і стратегічний вибір». 11 червня 1998 р. указом президента було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу.
На відміну від Росії Україна не виступала проти розширення НАТО і поступово нарощувала співпрацю з Альянсом. У результаті 9 липня 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка передбачала створення інституційного механізму їхнього двостороннього співробітництва — Комісію Україна — НАТО. З цього моменту Україна починає формувати свою позицію щодо майбутнього членства в НАТО.
У виступі на пленарному засіданні Другого саміту Україна — ЄС, яке відбулось у Відні 16 жовтня 1998 р., президент України заявив: «Поступова інтеграція до європейських та євроатлантичних структур є нашою стратегічною метою ... У нас немає сумнівів у тому, що шлях до євроатлантичних структур, Євросоюзу — єдина альтернатива поверненню до минулого».
Отже, на час завершення першого терміну президентства Л. Кучми у відносинах України із Заходом почала вимальовуватися модель, реалізація якої врешті-решт мала логічно завершитись її членством у НАТО, СОТ та ЄС. Причому особлива увага приділялась розвитку натовського вектору зовнішньої політики України, рушієм якого була «потужна трійка» : В.Горбулін — секретар Ради національної безпеки і оборони, Б. Тарасюк — міністр закордонних справ, В. Огризко — керівник управління зовнішньої політики АП. Вони були однодумцями у питанні членства України в НАТО і складали команду, яка працювала в цілому злагоджено і ефективно.
Рух України в західному напрямку, особливо її курс на членство в НАТО, викликав незадоволення і занепокоєння керівництва РФ, яке ще до закінчення першої каденції Л.Кучми задіяло свої механізми впливу на нього. Результати не забарились. У період підготовки до президентських виборів відповідно до Указу Президента від 8 серпня 1999 р. В. Огризка на посаді замінив А.Орел, який, за твердженням генерала О.Скипальського, був свого часу офіцером Головного розвідувального управління Генштабу Міністерства оборони СРСР. Причому відбулось підвищення статусу А.Орла, посада якого тепер називалась «заступник глави Адміністрації Президента України, керівник Головного управління зовнішньої політики Адміністрації Президента». Вважаючи, що альтернативою євроатлантичній інтеграції України має стати її участь у геополітичних проектах Росії, він чинив спочатку приховану, а згодом і відкриту протидію державній політиці, орієнтованій на членство України в НАТО. Як пізніше публічно визнав В.Горбулін, в Україні було важко знайти «розумнішого і витонченішого антинатовця».
Під час другої президентської кампанії Л.Кучми Указом Президента України від 10 листопада 1999 р. замість В. Горбуліна на посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони було призначено Є. Марчука. Цьому передував заклик Є.Марчука, за якого в першому турі проголосувало приблизно 10% виборців, підтримати кандидатуру Л. Кучми (а не П. Симоненка), що робило переобрання останнього на другий термін гарантованим. Прагматичний хід Л.Кучми мав побіжно продемонструвати Росії його готовність до очищення своєї команди від послідовних прихильників євроатлантичної інтеграції України.
Трохи менше ніж за рік, йдучи назустріч наполегливим вимогам російського керівництва, Л.Кучма своїм Указом від 30 вересня 2000 р. звільнив з посади міністра закордонних справ Б. Тарасюка, який був прихильником прискореного процесу набуття Україною членства в НАТО і стояв на твердих принципових позиціях, коли йшлося про захист життєво важливих інтересів України у взаєминах як із Росією, так і з іншими державами.
Таким чином, унаслідок ситуативної (у випадку з В. Горбуліним) і вимушених (у випадку з В. Огризком та Б. Тарасюком) кадрових змін «потужна трійка», яка відігравала роль локомотива євроатлантичної інтеграції України, була «дезінтегрована».
Демонстрація Л.Кучмою поступливості Росії у кадровому питанні аж ніяк не гарантувала радикальної зміни зовнішньополітичного курсу України. У вибудованій ним системі управління державою цей курс самовладно визначав сам президент, а окремі члени президентської команди лише його здійснювали. Зроблені Л.Кучмою кадрові поступки швидше за все були тактичним ходом, покликаним заспокоїти Росію. Тим більше, що РНБО очолив досвідчений Є. Марчук, який успадкував добре налагоджений В. Горбуліним механізм співпраці з НАТО і сам був переконаним євроатлантистом.
Росія володіла позадипломатичними засобами впливу на президента України, але не мала до нього довіри. Російське керівництво вважало, що він не дотримав своїх обіцянок і трактувало його як несумлінного боржника, який відмовився належним чином розплатитись за підтримку, надану йому під час президентських виборів 1994 р.
Свою другу президентську виборчу кампанію, яка завершилась 14 листопада 1999 р. його переобранням на наступний термін, Л.Кучма проводив, спираючись на власні сили і ресурси. Причому і напередодні, і після виборів він неодноразово і рішуче заявляв: «Віднині ви побачите іншого президента», вочевидь відчуваючи себе здатним започаткувати в Україні «вікторіанську епоху» (В. Горбулін) і здійснювати розбудову України та реалізацію її зовнішньополітичного курсу відповідно до своїх, а не чужих планів.
ПЕРЕБІГ І ПРИРОДА «КАСЕТНОГО СКАНДАЛУ»
У цій ситуації ніщо не могло зупинити «касетний скандал», публічна фаза якого розпочалася 28 листопада 2000 р. із оприлюднення фрагментів записів розмов, таємно і начебто самотужки зроблених майором М. Мельниченком у службовому кабінеті президента України Л.Кучми. З них випливало, що сам президент та кілька осіб з його найближчого оточення причетні до викрадення та вбивства журналіста Г. Гонгадзе.
«Касетний скандал» вибухнув тоді, коли :
а) президент України Л. Кучма вибудував сильну владну вертикаль і зосередив у своїх руках величезні владні повноваження, які дозволяли йому ухвалювати важливі зовнішньополітичні рішення практично в одноосібному порядку;
б) Україна могла реально наблизитися до межі, після перетину якої її рух до членства в НАТО ставав незворотнім;
в) російське керівництво переконалось, що раніше задіяні ним методи впливу на президента України не дають належного ефекту;
г) в українському суспільстві внаслідок застосовуваних Л. Кучмою авторитарних, антиконституційних і аморальних методів правління державою накопичувався протестний потенціал, який можна було задіяти для усунення його від влади.
Публічній фазі скандалу передували його ретельна і тривала підготовка. Як достеменно відомо, лише таємне здійснення записів розмов у кабінеті президента України відбувалося щонайменше з січня по кінець вересня 2000 р., але немає жодних гарантій, що такі записи не здійснювались значно раніше.
Після 28 листопада 2000 р. події розгортались по мірі того, як стараннями майора, якого сховали спочатку в Чехії, а в квітні 2001 р. переправили до США, оприлюднювались усе нові й нові записи, зроблені в кабінеті президента України. Свого апогею скандал досяг восени 2002 р., коли США і Великобританія, посилаючись на записи, офіційно звинуватили Л.Кучму у санкціонуванні продажу Іраку радіолокаційної системи «Кольчуга».
Перебування і діяльність майора за океаном налаштовували президента України проти США в той час, як зміст оприлюднених ним записів налаштували США проти президента України. Внаслідок цього виникала серйозна напруженість у відносинах України зі Сполученими Штатами та державами-членами НАТО.
Отже, до «справи Гонгадзе» додалась «кольчужна справа», яка втягувала Україну у міжнародний конфлікт, загрожувала їй міжнародною ізоляцією.
Оприлюднення записів майора викликало шок в Україні і обурення на Заході. Натомість офіційна Росія спочатку продемонструвала нейтральну лояльність, а згодом і явну прихильність до Л. Кучми. Особисто В. Путін публічно і підкреслено виявляв знаки підвищеної уваги і поваги до Президента України, розраховуючи — і, як невдовзі виявилося, недаремно — на одержання дивідендів у вигляді поступок на користь Росії у стратегічно важливих для України питаннях.
Л. Кучма був розгубленим, пригніченим і переляканим. Адже глибинним підѓрунтям скандалу, в центрі якого він опинився, була його власна поведінка. Президент України став заручником неефективності підпорядкованих йому спецслужб, які допустили тривале, якщо не постійне прослуховування службового кабінету першої особи держави, з одного боку, та несумісності застосовуваних ним методів керівництва державою з європейськими цивілізаційними цінностями — з іншого.
Касетний скандал виявив існування на тілі держави і суспільства злоякісного гнійника, розтин якого свідчив про аморальний і кримінальний характер створеної Л. Кучмою системи влади. Очолювана ним команда постала перед українським суспільством і світом скоріше як організоване злочинне угруповання, а не як влада цивілізованої держави.
Тотальний контроль, здійснюваний президентом України над всіма органами виконавчої влади, включаючи силові відомства, та судовою системою, породжував відчуття вседозволеності та безкарності. Як результат, поширення в країні практики зловживання владними повноваженнями, придушення демократії шляхом обмеження свободи ЗМІ, жорстоких переслідувань опозиційних політиків і журналістів, заохочення корупції, використання адмінресурсу під час президентських виборів та фальсифікація їхніх результатів тощо.
Під парасолькою створеної Л.Кучмою авторитарної системи правління виникла кланово-олігархічна економіка, яка сформувалась в умовах злиття бізнесу і політики та підміни вільної конкуренції боротьбою олігархів за прихильність і патронат президента. Остаточний результат такої боротьби залежав від підтримки президента, який перебрав на себе роль верховного арбітра. З його благословення економічне життя країни регулював не закон, а корупційні схеми, в яких були задіяні представники всіх гілок влади — від найвищого керівництва країни й до народних депутатів, ординарних чиновників, працівників митниці, міліції, прокуратури, судових органів тощо. Наслідком цього стало неймовірне збагачення вузького кола осіб, які перебували у владі або користувались прихильністю влади; стагнація малого та середнього бізнесу; зубожіння значної частини громадян.
Будучи від Бога розумною, здібною і надзивачайно працездатною людиною, Л. Кучма водночас виявив себе безбожно аморальною, егоїстичною та марнославною особою. Україну він сприймав не як простір свободи для всіх, а лише для себе та свого найближчого оточення. Всі інші повинні були підкорятись їхній волі, яка далеко не завжди була рушієм поведінки, сумісної з елементарними вимогами моралі та життєво важливими інтересами держави. Це пояснює, як злети Л. Кучми, пов’язані, насамперед, з його позитивною роллю у конституційному оформленні державності України, зміцненні державних інститутів, ліквідації радянських рудиментів у системі державного управління, започаткуванні адміністративної реформи, подоланні економічної кризи, економічному зростанні, приборканні кримського сепаратизму, підписанням Будапештського меморандуму про без’ядерний статус України, виведенні її з міжнародної ізоляції та утвердженні самостійним гравцем на міжнародній арені, так і його падіння, які найнегативнішим чином позначились на долі багатьох громадян, стані суспільної моралі, процесі національного відродження, послідовності інтеграційної політики держави, якості забезпечення її безпеки та цивілізаційного розвитку в руслі європейських цінностей.
До сваволі керованої Л. Кучмою влади не були причетні жодні іноземні спецслужби. Але спецслужба Росії як держави, яку не влаштовував зовнішньополітичний курс України та його цивілізаційна орієнтованість, задіявши свою агентуру, організувала таємне прослуховування службового кабінету президента України і почала використовувати «записи майора» як потужне знаряддя тиску на президента України, маніпуляцій опозиційними силами та зомбування громадськості. Центральним фігурантом «касетного скандалу» став Л.Кучма, але своїм вістрям він був спрямований проти України як держави.
«Касетний скандал» викликав організовані опозиційними політиками акції громадянського протесту, учасники яких вимагали відставки або імпічменту Л.Кучми, припинення олігархізації країни, відмови влади від політичних репресій та переслідування опозиції, відновлення демократії та забезпечення основоположних свобод і прав людини. В Україні розпочалась політична криза, перебіг якої вправно використовували організатори «касетного скандалу» з метою послабити здатність президента контролювати ситуацію всередині країни та чинити опір вимогам Росії щодо зміни євроатлантичного зовнішньополітичного вектора на євроазійський.
РЕАКЦІЯ РЕЖИМУ КУЧМИ НА «КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ»: ПОЛІТИЧНІ ТА ІМІДЖЕВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ
У всьому демократичному світі для врегулювання політичних криз, викликаних поведінкою високопоставлених політиків, застосовуються, залежно від випадку, неписані імперативні (обов’язкові) стандарти, починаючи від різних форм публічних вибачень і висловлювань жалю до заяв про визнання відповідальності і подання про вихід у відставку. На заваді цивілізованого подолання наслідків «касетного скандалу» стала корпоративна солідарність очолюваної Л. Кучмою команди. Підѓрунтям цієї солідарності був страх (як його власний, так і більшості найближчих соратників), помножений на низький рівень їхньої політичної культури, брак патріотизму та відповідальності за долю держави.
Ані Кучма, ані жоден із членів його команди ніколи не висловлювали щонайменшого жалю щодо аморальних, антидемократичних та антиконституційних методів керування країною. Їм не вистачило ні мужності, ні мудрості публічно визнати факт несанкціонованого прослуховування службового кабінету президента України і забезпечити проведення ретельного розслідування «касетного скандалу» як спецоперації, яка становила серйозну загрозу національній безпеці держави, а також епізодів «записів майора», які вказували на ознаки зловживання владою або злочинів у діях їхніх фігурантів.
Звісно, такий крок мав би супроводжуватись, насамперед, критичною самооцінкою президентом власної поведінки. В такому разі неминуче виникало питання про моральну, політичну та кримінальну відповідальність як президента, так і осіб з його найближчого оточення. Однак водночас створювался б можливість діалогу з опозицією центристського і правого спектру з метою унеможливлення розвитку подій за сценарієм організаторів «касетного скандалу».
Кучма твердо і цинічно проігнорував вимоги опозиції, вважаючи, що вони спрямовані проти державності України. Його занепокоєння долею держави природно поєднувалось з піклуванням про власну долю. Однак, на жаль, у спробах нейтралізувати наслідки «касетного скандалу» питання свого власного політичного виживання Л. Кума поставив вище інтересів держави. Неоголошеним пріоритетом внутрішньої та зовнішньої політики держави стало збереження ним особистої влади будь-якою ціною. У забезпеченні власного політичного виживання вбачалась найвища гарантія уникнення особистої відповідальності.
Спроби влади протидіяти обвинуваченням і вимогам опозиції від самого початку були незграбними, непереконливими, протиправними, контр- продуктивними і, за великим рахунком, стали серйозним гальмом для демократичного розвитку України та нарощування якісних характеристик її національної державності.
28 листопада 2000 р., буквально через кілька годин після оприлюднення «записів майора», група співробітників СБУ зробила заяву, в якій вони наголошували на абсолютній неможливості «фіксувати розмови у приміщеннях, які використовуються керівниками держави», і кваліфікували заяви О. Мороза «відносно причетності керівників держави та представників СБУ до подій, пов’язаних з ім’ям журналіста Гонгадзе», як такі, що є «популістськими, невиваженими, недостойними звання народного депутата України та лідера політичної партії».
30 листопада 2000 р. Печерський районний суд м. Києва за заявою голови Адміністрації Президента В. Литвина порушив кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 125 ч.3 (наклеп) Кримінального кодексу України і направив її до Генеральної прокуратури «для організації розслідування».
На початку грудня 2000 р. генеральний прокурор України М. Потебенько заявив, що в день порушення кримінальної справи були допитані Л.Кучма (особисто генпрокурором), В. Литвин і Ю.Кравченко (слідчим генпрокуратури) і що «всі вони вважають, що це чистої води наклеп і сфальсифікований матеріал».
На початку січня 2001 р. М.Потебенько оприлюднив результати фоноскопічної експертизи копій «записів майора», яку здійснив Київський НДІ судово-медичної експертизи. За його словами, фонограми касет були копіями, «зробленими шляхом перезапису попередньо створеного макета». У зв’язку з цим Потебенько дійшов висновку про неможливість встановити достовірність інформації на аудіоносіях як таких, що зазнавали редагування. При цьому він заявив: «Ми не будемо направляти касету для експертизи до міжнародних організацій».
Натомість, в міру оприлюднення нових епізодів розмов у президентському кабінеті, декілька осіб, голоси яких відтворював аудіозапис, заявили, що вони справді розмовляли з президентом у його службовому кабінеті. В той самий час стало відомо, що автентичність записів була підтверджена ще в жовтні 2000 р., коли нідерландська газета «Вольксранд» одержала їх від О. Мороза і коли за дорученням газети вони були вивчені незалежними експертами авторитетної нідерландської організації «TNO». Згодом автентичність записів була підтверджена експертами інших країн, зокрема, відомим американським експертом Брюсом Кенігом.
Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом умисного вбивства Г.Гонгадзе лише 27 лютого 2001 р. Проте, попри систематичні обіцянки влади і особисто Л.Кучми щодо його прискорення, розслідування справи відверто саботувалось.
2 вересня 2002 р. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України на основі зібраних нею на той час матеріалів звернулась до Генеральної прокуратури України з вимогою порушити кримінальну справу проти президента України Л.Кучми, голови Верховної Ради України В. Литвина, колишнього міністра внутрішніх справ України Ю. Кравченка, народного депутата України Л. Деркача за співучасть в організації викрадення Г. Гонгадзе. 19 жовтня 2002 року на підставі одержаних від групи опозиційних депутатів матеріалів суддя Апеляційного суду м. Києва Ю. Василенко порушив кримінальну справу проти президента України Л.Кучми за 11 статтями Кримінального кодексу України.
Генеральна прокуратура України, нехтуючи вимогами Конституції, Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, проігнорувала звернення Тимчасової слідчої комісії та оскаржила порушення кримінальної справи проти президента у Верховному Суді України, який зняв її з розгляду.
Вимоги окремих опозиційних політиків, зокрема О.Подольського та О.Єльяшкевича, щодо розслідування фактів їхнього жорсткого переслідування фігурантами «записів майора» цинічно і грубо ігнорувались. Інакше кажучи, контрольовані Л. Кучмою правоохоронні органи не розслідували, а паралізували розслідування справи Гонгадзе та інших злочинів, до скоєння яких був причетний президент України та його оточення.
Напередодні п’ятої річниці зникнення Г. Гонгадзе декілька міжнародних неурядових організацій у своїй доповіді, датованій 13 вересня 2005 р., зазначали, що Генеральна прокуратура України за підтримки президента намагалась гальмувати розслідування і не робила необхідних спроб для розшуку й обвинувачення замовників викрадення та вбивства Г.Гонгадзе.
На основі ретельного вивчення всіх етапів розслідування справи Г.Гонгадзе правоохоронними органами України Європейський суд з прав людини 8 листопада 2005 р. у своєму рішенні по справі, порушеній Мирославою Гонгадзе проти України, встановив: «під час розслідування до грудня 2004 р. органи державної влади були здебільшого зайняті доведенням неучасті державних посадових осіб вищого рівня в цій справі, а не встановленням істини щодо обставин зникнення та смерті чоловіка заявниці».
Імітація розслідування справи Г.Гонгадзе супроводжувалася блокуванням Л.Кучмою всіх спроб створення механізму імпічменту президента, передбаченого ст. 111 Конституції України. Зловживаючи своїми президентськими повноваженнями, він накладав вето на відповідні закони, пропоновані парламентською опозицією.
Водночас в країні посилювались авторитарні тенденції й відбувались численні кадрові перестановки, покликані забезпечити прихильність керівництва Росії. Це стало особливо відчутним і очевидним з призначенням у червні 2002 р. головою Адміністрації Президента В. Медведчука, якому було доручено виконувати роль «кризового менеджера». Симптоматично, що другим після себе високопосадовцем у створеній ним президентській вертикалі Л.Кучма призначив політика, який був відомий схильністю до жорстокості та нібито пов’язаністю з КДБ у минулому, а нині відверто заявляв, що очолювана ним СДПУ(о) є захисником і провідником російських інтересів в Україні. Через АП Медведчук фактично підпорядкував собі всі гілки влади в центрі та в областях України. В його руках були сконцентровані колосальні повноваження , але реалізувати їх він міг лише за наказом Л.Кучми або з його відома і згоди. Адміністрацію Президента було перетворено на орган, який здійснював контроль засобів масової інформації, санкціонував переслідування як опозиційних політиків, так і бізнесменів, які їх підтримували, планував заходи дискредитації опозиції та її лідерів, розробляв схеми фальсифікації результатів майбутньої президентської кампанії.
Неспроможність і небажання влади здійснити з’ясування всіх обставин «касетного скандалу», зокрема, провести об’єктивне розслідування справи Гонгадзе, нехтування Адміністрацією Президента принципів демократії, системне поширення корупції становили загрозу національній безпеці, негативно позначались на якості життя в країні, гальмували нормальний цивілізаційний розвиток України як держави європейського типу і наражали її на різку критику з боку світового співтовариства. Питання порушень демократії та прав людини в Україні впродовж 2000—2004 рр. стало предметом численних резолюцій авторитетних міжнародних організацій, зокрема таких, як Рада Європи, Євросоюз, НАТО, ОБСЄ та їхніх держав-членів. Це спричиняло серйозні політичні та іміджеві втрати держави, політично відповідальним за які був як президент, так і посадові особи з його найближчого оточення.
Далі буде
