Редакционная строка
Головування України в Дунайській стратегії ЄС продемонструвало типові хвороби держапарату
Україна закінчила головування в макрорегіональному проекті Європейського союзу “Дунайська стратегія”. Вперше країна, яка не є членом ЄС, отримала такий статус. Вперше в країні, що очолює формат, відбувається повномасштабна війна. Чи впоралася Україна з викликами? Ні, навіть попри допомогу з боку інших країн. Через нескоординованість та кволу роботу відповідальних чиновників Україна не вирішила і десятої частини проблем, які мала б.
Юрій Маслов , голова “Асоціації органів місцевого самоврядування «Стратегія Європейського Союзу для Дунайського регіону”
Фото: kmu.gov.ua
З одного боку, надати Україні головування у Дунайській стратегії - це був колосальний крок довіри з боку ЄС, адже наша країна тоді ще навіть не мала статус кандидата на вступ до Європейського союзу. А з іншого - певна зухвалість уряду, який ініціював питання. Тому що для головування в подібному органі та ефективної роботи необхідна велика кількість якісно підготовлених чиновників, яких Україна не мала. Кожен з 12 пріоритетів програми (мобільність водних шляхів; автомобільна, залізнична та авіаційна мобільність; стала енергетика; культура і туризм; якість води; екологічні ризики; біорозмаїття, ландшафти, якість повітря та ґрунтів; розвиток знань і освіти суспільства; конкурентоспроможність підприємств; люди і навички; інституційна спроможність та співпраця; безпека - ред.) курує певна країна ЄС, з відповідною ротацією. Україна оголосила своїми пріоритетами «Сталий розвиток Дунайського регіону: декарбонізація та трансформація економіки» та «Розвиток людського капіталу та ринків праці». Національним координатором виступило міністерство розвитку громад і територій у особі заступника міністра Ігоря Корхового. Крихітна команда міністерства героїчно впоралася із штабною функцією, за реалізацію якої в Європі відповідають цілі апарати з сотнями чиновників. А от робота профільних міністерств за всіма 12 пріоритетами фактично була провалена. Хоча головування України у Дунайській стратегії і розпочалося ще до повномасштабного вторгнення Росії, а європейські партнери обрали шлях всілякої допомоги, у цей час українські функціонери майже нічого не зробили. Тим не менш, це був реальний шанс проявити себе в роботі бюрократичного апарату ЄС та здобути унікальний досвід. Тепер - більш детально.
ДОСЬЄ
Стратегія Європейського Союзу для Дунайського регіону пропонує вирішення спільних питань, з якими стикаються країни басейну Дунаю. Вона об’єднує 115 мільйонів громадян з 9 країн-членів ЄС (Австрія, Болгарія, Німеччина, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Хорватія та Чехія) та 5 країн, що не входять до ЄС (Боснія і Герцеговина, Молдова, Сербія, Україна та Чорногорія). Макрорегіональна стратегія працює для збереження та дбайливого використання ресурсів Дунаю, єдиних підходів у вирішенні проблем транспортного зв’язку, паводків, енергетики та безпеки, подолання економічної нерівності країн регіону та вирішення глобальних проблем, які не під силу одній державі.
Українська частина Дунайського регіону охоплює площу понад 68 тис. кв. км із загальною чисельністю населення 5,9 млн. людей (Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька та Закарпатська області).
Структура комунікації умовно поділяється на 3 рівні:
- міжнародний (національні координатори 14 країн, 24 координатори пріоритетних напрямків та 12 тематичних робочих груп, єврокомісія DGREGIO)
- національний (національний координатор, координаційний центр, представники України в тематичних робочих групах ЄСДР, профільні міністерства та інші центральні органи влади)
- регіональний (місцева влада, агенції регіонального розвитку, Вищі навчальні заклади, громадські організації та бізнес-середовище)
Невиправдані логістичні сподівання
Перший пріоритет Дунайської стратегії ЄС, 1a, направлений на розвиток внутрішніх водних шляхів із збільшенням річних вантажоперевезень, поліпшення судноплавства та створення ефективної інфраструктури управління водними шляхами. Здавалося б, саме у такому розвитку має бути зацікавлена Україна. Проте роками Міністерство інфраструктури лише створювало ілюзію бурної діяльності, поступово знищуючи дунайську транспортну інфраструктуру та практично не розвивало залізничну складову.
Гучний та амбіційний проект суднохідного каналу Дунай-Чорне море, який реалізовувало державне підприємство «Дельта-Лоцман», роками лише висмоктував мільярдні бюджети – як пісок з дна річки. За оцінками експертів, ще при плануванні були допущені стратегічні помилки, тому процес днопоглиблення отримав статус практично нескінченного – судоходні глибини постійно зменшувались внаслідок природних процесів. Дуже вдалий спосіб для списання коштів. На усі закиди про недоцільність витрачання фінансів на цей проект у міністерстві апелювали його стратегічним значенням, зокрема, як альтернативу морським портам. Однак війна розставила крапки над «і» - інфраструктура регіону виявилась просто неготовою для повноцінної заміни морському сполученню. Тисячі далекобійників тижнями змушені були чекати своєї черги розвантажити зерно у портах Рені та Ізмаїлу або перетнути кордон в пунктах пропуску Рені-Джурджулешти та Орловка-Ісакча (до речі, поромна переправа - чи не єдиний інфраструктурний транскордонний проект такого рівня, що реалізували останніми роками в Одеській області).
До війни Дунайське судноплавство, здавалось би, нікому не було потрібно. УДП роками дерибанили, правоохоронці відкрили не одне провадження за розкрадання та спроби привласнити майно компанії, зокрема й безпосередньо флот на мільйони гривень. Керівництво пароплавства допустило рейдерську схему з захоплення штаб-квартири в Будапешті. І роками майже нічого не вкладали у Дунайські порти. Лише під час повномасштабної війни з’ясувалось, що Українське Дунайське Пароплавство - не просто дурощі або забаганка, а стратегічний актив, потужний альтернативний шлях комунікації із Євросоюзом. Завдяки все ще живому УДП наша держава з величезними труднощами, але змогла у перші місяці війни організувати експорт агропродукції - щоправда, довелося перекидати практично весь вантажний флот з Середнього та Верхнього Дунаю. На сьогодні через дунайські порти до Європи вивезли понад 6,2 млн тонн зерна. Це дозволило лише Ренійському порту повністю закрити борги у 80 мільйонів гривень - кількарічну заборгованість громаді за землю та штрафні санкції. А якби у інфраструктуру останніми роками вкладали кошти, показники перевалки та експорту були б значно вище. Щодо своєчасності обслуговування інфраструктури: лише в липні АМПУ заявила про початок днопоглиблювальних робіт в морських портах Рені та Ізмаїл, аби відновити глибину на рівні паспортних 7,2 м. Олександр Кубраков навіть поділився планами мінінфраструктури довести потужність дунайських портів до 25 млн тонн на рік. Проте чому цим не займались раніше - величезне питання. Але порти - то лише частина логістичної інфраструктури, нехай і дуже важлива. Пріоритет 1bДунайської стратегії - стосується поліпшення мультимодальної мобільності та мультимодального транспорту через автомобільні, залізничні та повітряні зв’язки. Модернізація залізничного сполучення в регіоні, зокрема з портами, а також альтернативні шляхи у Європу – це вже просто необхідність, продиктована війною. Зараз Україна очікує на будівництво так званої євроколеї - залізничних шляхів завширшки 1 435 мм, які здебільшого використовують в Європі, замість 1 520 мм, які використовують у пострадянських країнах. Перехід на залізницю європейського формату дозволить створити нові, прямі маршрути з України в ЄС, а також значно підвищить вантажо- та пасажиропотік. Але на такий перехід потрібні величезні кошти, які поки що з бюджету ніхто не виділяє. Тож, цей глобальний для всієї Східної Європи проект можна було б профінансувати за рахунок програм Дунайської стратегії або ж Тримор’я.
Мост у Європу
У 2013 році ввели в експлуатацію міст «Нова Європа» між Румунією та Болгарією. Він сполучає міста Видин та Калафат, входить до 4-го пан’європейського транспортного коридору та має ключове значення для південно-східної транспортної осі Європи. Вантовий міст довжиною понад 3,5 км має 4 смуги для автомобілів, залізничну лінію, а також велосипедну та пішохідні доріжки. Коштував проект 282 мільйони євро, дві третини з яких склали субсидії та кредити Євросоюзу. У 2017 Румунія та Болгарія почали обговорення будівництва ще одного мосту через Дунай – як економічно вигідний проект.
Україна ж такої інфраструктури в Придунав’ї просто не має, хоча ми бачимо хаби, бачимо, з якими труднощами перевалюють вантажі, бачимо велетенські потоки фур, які нескінченно цілодобово прямують трасою Одеса-Рені. Автомобільне та залізничне сполучення із ЄС через Дунай значно поліпшило б логістичні ланцюги. І це, здається, з категорії мрій, принаймні при нинішньому підході до питання профільних чиновників. Одеській регіон багато років ставив питання щодо необхідності будівництва мостового переходу через Дунай. У 2018-му році провели попередні розрахунки: інженерна споруда загальною довжиною 5 км станом на 1 жовтня 2018 року коштувала 242 млн євро (приблизно дорівнює кошторису мосту між Болгарією та Румунією). Мост планували побудувати за 2 роки. Проте досі щодо цього надважливого для інтеграції в європейську логістіку об’єкту мінінфраструктури навіть не почало передпроектні дослідження. Був такий кумедний аргумент у чиновників: начебто Румунія ніколи не погодиться на мостовий перехід, тому що Україна для неї - геополітичний якщо не опонент, то контрагент. Не такий близький, як Молдова - тому Румунії вигідно уповільнити наш логістичний потік. Але якщо розібрати ситуацію навколо мосту «Нова Європа» - Болгарії теж довелося доказувати Румунії взаємну вигідність цього проекту та відсутність економічних ризиків для інших інфраструктурних об’єктів. І грамотні розрахунки та дипломатичні зусилля призвели до реалізації амбітного плану. До того ж, ми бачимо, наскільки Румунія сьогодні підтримує Україну. Тож, це ще й політичне питання. І звісно ж, коли, як не зараз на урядовому рівні піднімати питання про міжнародний мостовий перехід, можливо залізничний. Про необхідність будівництва мосту під час виступу на щорічному форумі країн-учасниць Стратегії ЄС для Дунайського регіону заявив очільник Одеської обласної військової адміністрації Максим Марченко.
До речі, на Дунаї планують побудувати ще 5 мостів, аби покращити логістичне сполучення між півднем та північчю Європи. Таку заявку подадуть країни Ініціативи трьох морів (Тримор’я), куди входять 12 членів ЄС, розташованих між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, та Україна на правах країни-партнера. Тож, це ще одне вікно можливостей, повз яке в Уряді та ОП не повинні пройти.
Україна розширює акваторію морських портів на Дунаї
Питання екології - ставка на “зеро”
Водний дисбаланс - чи не найголовніша екологічна проблема українського Придунав’я. Одна з причин - побудована румунами понад століття тому струмонаправляюча дамба Ізмаїльський Чатал, яка розподіляє частину водного потоку (приблизно 28% об’єму) в бік Сулинського каналу замість Кілійського гирла. Тому щорічно Україна недоотримує приблизно 40 кубічних кілометрів води. Яка потім не поступає в придунайські озера - Катлабух, Ялпуг, Китай, Кагул… Вода - це як гроші в банківській системі. Без води ці озера не наповнити, вони починають пересихати. Як результат - замість природного стоку необхідні величезні витрати електроенергії, щоб штучно закачувати цю воду в Ялпуг та Катлабух. Проте гучними лозунгами ситуацію не виправити. Потрібно глибоке фахове обговорення. Українські вчені повинні спільно з румунськими колегами змоделювати, як розподіляються стоки Дунаю та з’ясувати можливість та обсяги перенаправлення води в Кілійське гирло, аби це не зашкодило Румунії. Також треба прорахувати усі пагубні наслідки для екосистеми Дельти Дунаю, якщо ситуація не зміниться – оскільки це може вплинути на весь регіон. За рік головування України по цьому питанню Міністерство екології не продемонструвало жодних результатів, як і по інших напрямках імплементації Дунайської стратегії.
Ще задовго до головування України в Дунайській стратегії, в нашій країні розпочали дуже спорну реформу - підпорядкування Державного агентства водних ресурсів міністерству агропромислового комплексу. А майновий комплекс міжрайонних управлінь водного господарства (МУВР) розпорядженням кабінету міністрів передали до сфери управління Державного агентства меліорації та рибного господарства. Але біда ситуації в тому, що на балансі МУВРів знаходяться протипаводкові системи, дамби, що захищають населення в Одеській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях від розливу Дунаю та його притоків. Але глобально мінАПК не відповідає за протипаводковий захист. А ці захисні об’єкти в повному обсязі ніхто не фінансує. І це - дуже актуальний виклик. У районі басейну Дунаю розташовано 410 гідротехнічних споруд, з них 85 (або 285,14 кілометра) перебувають в аварійному (незадовільному) стані. Території із потенційно значними ризиками затоплення мають загальну протяжність 1993 кілометри. Чому такі величезні території роками тримають під постійною загрозою підтоплень та евакуації населення - питання не нове, проте актуальне. Хоча в уряді навіть на спробували створити тематичний національний проект та знайти під нього фінансування в рамках макрорегіональних програм.
Ще одна претензія до міністерства екології - відомство мало б подумати про депонування вуглецю за допомогою заростів очерету вздовж Дунаю. Але тут практично нічого не зроблено. У мінекології є такий дієвий інструмент, як екологічна інспекція. Яка мала б скористатися головуванням України в Дунайській стратегії та хоча б спробувати розчистити стихійну забудову вздовж всієї ріки. Проте ми не чули про жодне провадження держекоінспекції за цей рік щодо порушень вздовж Дунаю.
Сталий розвиток як формальний пріоритет
Один з заявлених Україною пріоритетів - сталий розвиток Дунайського регіону. А сталий розвиток - це, в першу чергу, спроможність громад. І знов, як і в багатьох інших напрямках, маємо проблему. Та децентралізація, що здійснили в тому числі й на європейські кошти, за рахунок того ж U-LEADта мінрегіону, вона була проведена настільки бездумно, що сьогодні багато громад не здатні розвиватись. Їх ніхто не навчив працювати, вони не мають власних бюджетних доходів для розвитку, а старий механізм дотацій та субвенцій повністю зруйнований. Фактично, громада - це придаток латифундиста, в якого є 20 тисяч гектарів землі. При цьому питання про те, щоб громада заробляла – сьогодні навіть не стоїть. Можливо, в рамках тієї ж Дунайської стратегії потрібно провести певну інвентаризацію громад, зрозуміти реально - хто що зробив, зрозуміти їхню спроможність. А потім - приймати кардинальні рішення на загальнонаціональному рівні з приводу перегляду принципу об’єднання громад.
Без грошей гранти майже недоступні
Фінансовий інструмент Дунайської стратегії - Дунайська транснаціональна програма. Але в нинішніх реаліях, принаймні для України, вона виглядає як профанація. Нещодавно оприлюднений новий конкурсний період, де фігурує сума 91,8 млн євро. Окрім чотирьох областей-суб’єктів Дунайського регіону (Закарпатська, Івано-Франківська, Одеська та Чернівецька), дозволили подавати заявки всім регіонам України. І це чомусь позиціонують як величезне досягнення. Втім, в проекті повинні брати участь щонайменше 3 країни, одна з яких обов’язково член ЄС. Ну і головний недолік, який може стати непереборним для більшості українських конкурсантів - ця програма працює за принципом префінансування. Тобто, учасник спочатку на 100 відсотків фінансує весь обсяг робіт і тільки через рік, після надскладних аудиторських процедур держаудитслужби, йому можуть компенсувати 80% кошторису. Таким чином, Дунайська транснаціональна програма майже повністю вибиває будь-які суб’єкти, що займаються культурою, громадянським суспільством. Є пріоритет “якість питної води - Дунайська вода” - знову ж таки, там могло взяти участь державне агентство водних ресурсів. Але воно сьогодні майже не фінансується з держбюджету. В них немає капітальних видатків, тільки зарплатня своєму персоналу. Тобто, вони сьогодні в Дунайській транснаціональній програмі мали б бути першими - подавати проект, щоб базово залучити кошти на реконструкцію Ізмаїльського Чаталу та пустити воду у Придунайські озера. Але щоб виграти цей проект - потрібні гроші, передбачені держбюджетом. А їх - немає. Замкнуте коло. Україна повинна була скористатися головуванням у Дунайській стратегії та вимагати зміни базових умов, щоб українські суб’єкти-бенефіціари грантів мали змогу брати участь на рівних та отримати, наприклад, співфінансування, можливість авансових вхідних надходжень. Тому що, припустимо, якійсь українській університет може знайти сотні євро на відрядження вченого, щоб отримати компенсацію через рік. Але жодна серйозна організація з України мільйони на грантовий проект з туманною перспективою відшкодування не витратить. Аби стати бенефіціаром великих, серйозних досліджень, зробити, приміром, проект з модернізації меліоративної системи або запроектувати той же мостовий перехід - для цього потрібно авансування, якого за цією програмою немає.
Перший млинець комом, але…
Війна проявила багато процесів та продемонструвала справжній рівень роботи державних інститутів та окремих чиновників. На жаль, Дунайська стратегія не стала пріоритетом для багатьох міністерств та Офісу Президента. Та попри всі упущені можливості, зрозуміло, наскільки Європейська стратегія для Дунайського регіону важлива, насамперед, для України. І саме зараз у держави є можливість провести перезавантаження пріоритетів та з новими силами розпочати реалізацію планів. Треба використати унікальний досвід головування України в справжньому європейському форматі, аби провести аналіз та серйозну роботу над помилками. Та нарешті визнати - альтернативи для Придунайських регіонів немає. Тому необхідно створити постійно діючий орган при Міністерстві розвитку громад та територій, яке чи не єдине продемонструвало системну роботу як штаб. А ще вкрай необхідно активізувати роботу міністерств та військових адміністрацій, що нарешті почнуть займатися дунайською проблематикою з імплементації цієї макрорегіональної ініціативи ЄС.
Юрій Маслов , голова “Асоціації органів місцевого самоврядування «Стратегія Європейського Союзу для Дунайського регіону”
Читайте головні новини LB.uaв соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram
ТЕМИ: ПОРТИ, ДУНАЙ, ЄВРОСОЮЗ, СТРАТЕГІЯ, ВІЙНА З РОСІЄЮ
Головна — Культура — 23 листопада 2022, 11:18
Тоні Джадт. «Нещасна земля». Уривок
У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» у грудні виходить друком книга визначного американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Нещасна земля».
Суспільний договір, який визначав повоєнне життя в Європі та Америці та гарантував безпеку, стабільність та справедливість, більше не працює і навіть уже не є частиною колективного діалогу.
Щось глибоко не так з тим, як ми живемо сьогодні. Протягом 30 років ми були наче чесними у прагненні до матеріальних благ: насправді, саме це прагнення тепер містить усе, що залишається від нашого відчуття колективної мети. Але ми забули, як це – думати про спільне благо, про його мету. Ми нині не лише постідеологічні, ми стали постетичними. Ми забули про старі-добрі питання, які, власне, і визначали політику з часів греків: чи це добре? це справедливо? чи це просто? це правильно? чи допоможе це створити краще суспільство? яким має бути кращий світ?
Якщо ми хочемо замінити страх впевненістю, нам потрібна інша історія про державу та суспільство – історія, що несе моральні та політичні переконання. Розповісти таку історію – мета цієї книги.
LB.uaпублікує розділ «Демократичний дефіцит».
Фото: Човен
Від інших держав ми відрізняємося тим, що вважаємо людину, яка сторониться громадського життя, за непотрібну. Перікл.
Одним із разючих наслідків дезінтеграції державного сектору є дедалі більша неспроможність зрозуміти, що спільного ми маємо з іншими. Нам добре відомі скарги на «атомізуючий» вплив інтернету: якщо кожен обирає собі такі уривки знання й інформації, що його цікавлять, але уникає зустрічі з будь-чим іншим, то ми й справді формуємо глобальні спільноти вибіркової належності — але втрачаємо зв’язок із тим, що актуальне для наших сусідів.
Що ж у такому разі нас об’єднує? Від студентів я часто чую, що вони знають і хочуть знати лише про певний набір високоспеціалізованих новинних сюжетів і суспільних подій. Хтось може читати про катастрофи довкілля і зміни клімату. Інших поглинають національні політичні дебати, але вони геть нічого не знають про події в інших країнах. У минулому завдяки газетам, що їх вони передивлялися, або телевізійним новинам, переглянутим за вечерею, вони принаймні стикалися з іншими питаннями. Нині такі зовнішні питання опиняються на другому плані.
Ця проблема акцентує на одному з оманливих аспектів глобалізації. Молоді люди і справді мають зв’язки з однодумцями на великих відстанях. Але навіть якщо студенти Берклі, Берліна й Банґалора мають якийсь набір спільних інтересів, ці інтереси ще не означають спільноти. А політика — то функція простору. Ми голосуємо там, де живемо, а легітимність і влада наших очільників обмежена тією місцевістю, де їх обрано. Доступ до однодумців у всіх куточках Землі в режимі реального часу — не заміна.
На хвилину застановімося про важливість чогось настільки повсякденного, як страхова картка чи пенсійна книжка. Колись, на початках держав загального добробуту, у цих документах треба було регулярно ставити печатки або ж поновлювати їх, аби їхні власники могли забирати свою пенсію, талони харчування або ж виплати на дитину. Ці ритуали обміну між благонаміреною державою і її громадянами відбувалися у фіксованих локаціях: зазвичай на пошті. З часом цей спільний досвід взаємодії з державною владою й державною політикою, що втілювався у цих послугах і пільгах, дуже посилював відчуття спільного громадянства і громадянського зв’язку.
Це почуття мало велику вагу для формування сучасних держав і мирних суспільств, що ними вони врядували. До кінця XIXстоліття уряд був просто апаратом, що через нього спадковий клас правителів здійснював владу. Однак крок за кроком держава перейняла на себе множинність завдань і обов’язків, що раніше належали окремим особам або приватним агентствам.
Прикладів безліч. Приватні безпекові агентства замінили (і розпустили) на користь національних або муніципальних поліційних органів. Приватні поштові служби стали надлишковими через розвиток національних поштамтів. Найманці втратили бізнес, їх замінили національні призовні армії. Приватні послуги з перевезень не зникли — вони стали розкішшю для дуже багатих, — але втратили першість як засоби комунікації через існування автобусів, трамваїв, тролейбусів і поїздів у державній власності або під державним регулюванням. Меценатську систему підтримки мистецтв — що добре пасувала, коли йшлося про приватні оперні компанії для незалежних князьків та ізольованих дворів — поступово (хоча не до решти) витіснила система державного фінансування мистецтва з національних та місцевих податків, що її адміністрували державні агенції.
Цей аргумент можна безмежно розширювати. Постання національних футбольних ліг у всій Європі водночас виконало функцію переспрямування народних енергій, формування місцевих ідентичностей і встановлення загальнонаціонального відчуття простору і спільних захоплень. Так само, як знаменитий географічний французький текст початку століття, LeTourdelaFrancepardeuxenfants («Подорож двох дітей Францією»), що виплекав у цілого покоління французьких школярів відчуття мапи Франції; формування футбольних ліг в Англії та Шотландії ознайомило молодих уболівальників із географією своєї країни через змагання команд із різних її регіонів.
Від своїх початків і до 1970-х років Футбольна ліга завжди становила одне ціле. Вона була «меритократичною» у тому сенсі, що команди могли підійматися чи опускатися у різних її дивізіонах відповідно до своїх результатів. Дібрані з місцевого населення футболісти носили форму кольорів своєї команди. Реклама обмежувалася плакатами, що висіли довкола стадіону; нікому б на думку не спало почепити рекламні оголошення на самих гравців, бо какофонія кольору й тексту руйнувала б візуальну єдність команди.
Справді, візуальна репрезентація колективної ідентичності важила немало. Згадаймо чорне лондонське таксі, впізнавана одноколірність якого постала в міжвоєнний час і відтак була рисою не лише самих таксі, але й аскетичної єдності міста, якому вони слугували. Далі так само зробили з автобусами й поїздами, чий однаковий колір і дизайн наголошували на ролі загальних перевізників єдиного народу, що її вони виконували.
Те саме значення можна заднім числом приписати й такій британській любові до шкільної форми (відомій і деінде, але там зазвичай ототожнюваній із релігійною чи комунітарною ідентичністю — наприклад, парафіяльними школами). Озираючись через провалля, що розверзлося разом з «індивідуалістськими» захопленнями 1960-х, нам нині важко зрозуміти її переваги. Безперечно, думаємо ми сьогодні, що такі дрес-коди пригнічують ідентичність та вдачу молоді.
Дрес-коди справді можуть посилювати владу і пригнічувати індивідуальність — за задумом військова форма саме це й робить. Однак свого часу форми — чи на школярах, чи на поштарях, кондукторах чи патрулювальниках на перехрестях вулиць — свідчили про певний егалітаризм. Дитина у стандартному одязі не відчуває потреби змагатися одежею із забезпеченішими однолітками. Форма автоматично, а отже, природно, ідентифіковує з іншими, попри соціальні чи етнічні межі.
Нині тією мірою, що ми взагалі визнаємо спільні соціальні зобов’язання й вимоги, здійснюються вони здебільшого приватно. Пошту дедалі більше оточують приватні служби доставки, які добре наживаються, а Поштовій службі залишають субсидування дорогих послуг доставки й отримання для бідного населення у віддалених районах. Автобуси й поїзди тепер у приватному володінні, оздоблені рекламою й показово розмальовані крикливими кольорами, що проголошують ідентичність власника, а не послугу, що її вони надають. Мистецтво — наприклад, у Британії чи Іспанії — фінансують через приватно адміністровані лотереї, що збирають гроші з бідніших членів спільноти, заохочуючи узаконений азарт.
Футбольні ліги в усій Європі дееволюціонували в ультрабагаті суперліги для низки упривілейованих клубів — поки решта скніє у своїй бідності та непотрібності. На зміну ідеї «національного» простору настала міжнародна конкуренція за підтримки ефемерних іноземних фундаторів, чиї гаманці наповнюються внаслідок комерційної експлуатації гравців, набраних здалека і, ймовірно, ненадовго.
Лондонські таксі, колись знані зі свого функціонального дизайну і приголомшливого «місцевого знання» водіїв, тепер сяють безліччю кольорів. Найновіший відступ від упорядкованої однорідності дає змогу нетрадиційним маркам і моделям рекламувати себе як офіційне таксі — попри те, що вони неспроможні ані виконувати донедавна обов’язкових розворотів, ані не відповідають давно встановленій вантажності. У цілком передбачуваному майбутньому можемо очікувати, що знамените knowledge— тісне ознайомлення із лабіринтом лондонських вулиць і площ, що було обов’язковим для кожного кебмена й таксиста з ліцензією, починаючи з 1865 року, — залишиться в минулому, або звузиться в ім’я вільного підприємництва.
Армії, особливо американська, зважаючи на матеріально-технічне забезпечення і транспортну безпеку, дедалі залежніші від приватних служб. Ці послуги величезним коштом надають компанії, що набирають найманців на короткотермінові контракти: за останніми підрахунками, Збройним силам США в Іраку та Афганістані «асистували» 190 000 осіб «допоміжного персоналу» з приватних компаній. Поліція колись була втіленням прагнення модерної держави регулювати соціальну взаємодію і монополізувати владу та силу. Менш ніж через два століття після її з’яви поліцію замінили приватні охоронні компанії, чия функція — обслуговувати й убезпечувати «закриті житлові комплекси», що постали в наших містах і передмістях за останні три десятиліття.
Що таке «закритий житловий комплекс» і що нам до нього? У початковому американському вжитку — що тепер радо повторюють у деяких районах Лондона та частинах Європи, а також у Латинській Америці й у багатих перевальних пунктах Азії від Сингапура до Шанхаю — цей термін позначає людей, що згуртувалися у багатих частинах передмість та міст і плекають улесливі уявлення про свою функціональну незалежність від решти суспільства.
До постання сучасної держави такі громади були чимось звичайним. Навіть тоді, коли вони не були укріплені на практиці, то безперечно становили окремий приватний простір із добре означеними й захищеними від приблуд межами. Із зростанням сучасних міст і національних держав такі укріплені анклави — що часто належали якомусь єдиному аристократові або обмеженій приватній компанії — злилися зі своїм
міським оточенням. Їхні жителі, впевнені в безпеці, що її тепер гарантувала їм державна влада, відмовилися від своїх приватних поліційних органів, розібрали паркани й обмежили власну ексклюзивність до свого багатства та статусу. Ще у 1960-х роках повернення таких утворень у наше життя здавалося б цілковитою дикістю.
Але сьогодні вони скрізь: ознаки «статусу», безсоромні кивки прагненню відокремити себе від інших членів суспільства і формальне визнання неспроможності чи небажання держави (чи міста) встановити свою владу над однорідним публічним простором. В Америці такі закриті житлові комплекси зазвичай подибуємо у віддалених передмістях. Однак в Англії й деінде вони почали з’являтися в середмісті.
«Стратфорд-сіті» у східному Лондоні займає приблизно 170 акрів і приписує собі владу контролювати всю діяльність на (громадських) вулицях під його юрисдикцією. «Кабот-серкус» у Брістолі, «Гайкросс» у Лестері, «Ліверпуль Ван» (що охоплює 34 вулиці й належить компанії «Ґросвенор», фірмі з нерухомості герцога Вестмінстерського) — усі вони перебувають у приватній власності і на приватному контролі, хоча й розташовані посеред колись публічних муніципалітетів. Вони зберігають за собою право накладати низку обмежень та правил відповідно до смаку: заборона скейтбордів, заборона роликових ковзанів, заборона їжі в деяких місцях, заборона жебракування чи блукацтва, заборона фотографування і, звичайно, безліч приватних безпекових та замкнутих систем відеонагляду, щоб забезпечити всі ці положення.
Хвилинки роздумів достатньо, щоб виявити суперечність таких паразитарних громад-у-межах-громади. Приватні охоронні фірми, що їх вони наймають, не уповноважені законодавством діяти від імені держави, а отже, у випадку серйозного злочину змушені звертатися по допомогу до поліції. Вулиці, на власність і благоустрій яких вони претендують, спроектували, проклали, покрили бруківкою й освітили за державний кошт: тож нинішні приватизовані громадяни мають незаслужену користь від учорашніх платників податків. Державні автостради, які дають змогу членам закритого житлового комплексу вільно пересуватися з дому на роботу й назад також надало — і досі утримує — широке суспільство. Те саме стосується і державних служб (шкіл, лікарень, поштамтів, пожежників тощо), до яких «закриті громадяни» мають таке саме право звернутися з такими ж очікуваннями, що поширюються і на їхніх неупривілейованих сусідів.
На захист закритих житлових комплексів стверджують, що вони є редутом проти порушення свобод своїх членів. Людям безпечніше в їхніх стінах, тож вони і платять за цей привілей; вільні жити серед таких, як вони. Відповідно, вони можуть вимагати таких правил і положень із приводу декорацій, організації і поведінки, що відображають їхні «цінності», і що їх вони не намагаються нав’язати тим, хто не належить до їхньої громади, живе за її межами. Але на практиці ці надмірні намагання «приватизувати» повсякдення фактично розколюють і ділять громадський простір так, що загрожують свободі усіх.
Сучасний імпульс жити в таких приватних просторах із подібними на себе людьми поширюється не лише на багатих власників. Це те саме прагнення, що спонукає студентів-афроамериканців чи студентів-євреїв у нинішніх коледжах утворювати окремі «доми», окремо харчуватися, а навіть вивчати головно самих себе, вступаючи на програми зі студій ідентичності. Але в університетах, як і у ширшому суспільстві, такі оборонні спроби не лише позбавляють своїх бенефіціарів доступу до ширшого кола інтелектуальних чи громадських благ — вони фрагментують й обмежують досвід усіх.
Люди, які живуть у приватних кварталах, активно докладаються до розмивання й роз’їдання громадського простору. Іншими словами, вони погіршують ті обставини, що власне і привели їх до відступу. Чинячи так, вони платять певну ціну. Якщо державні блага — державні служби, громадський простір, державні установи — знецінюють, якщо вони маліють в очах громадян і їх замінюють приватними послугами, доступними за готівку, то ми втрачаємо відчуття, що спільні інтереси, спільні потреби повинні переважати над приватними вподобаннями й індивідуальною вигодою. А знецінивши громадське перед приватним, з часом нам буде складно зрозуміти, чому маємо цінувати закон (це найвищою мірою публічне благо) перед силою.
Останніми роками думка про те, що закон повинен завжди мати вищість над силою, вислизає із вжитку: якби це не було правдою, то ми б не стали так легко підтримувати «превентивну» війну всупереч юридичній думці всього світу. Безперечно, це питання закордонної політики, арени, на якій реалізм часто б’є відданість договору чи визнання закону. Але як швидко ми впровадимо такі критерії і в наші внутрішні домовленості?
У час, коли молодь заохочують максимізувати власний інтерес і його просування, підстави для альтруїзму чи навіть доброї поведінки затуманюються. Якщо не звертатися до релігійного авторитету, — який теж іноді шкодить секулярним установам, — що може надати молодшому поколінню відчуття сенсу поза межами власної короткотривалої вигоди? Покійний Альберт Гіршман писав про «вивільняючий досвід» життя, зверненого в дію заради громади: «Найбільша сила громадської дії — її здатність вдовольняти невиразну потребу вищої мети й сенсу в життях чоловіків та жінок, особливо, звісно, в такі часи, коли релігійний запал у багатьох країнах занепадає».
У 1960-х одним із стримувальних чинників було поширене прагнення піти на державну службу або у вільні професії: освіта, медицина, журналістика, уряд, мистецтва чи державна юстиція. До середини 1970-х дуже — дуже — мало випускників прагнули «бізнесової» освіти; а кількість тих, які подавалися на юридичні факультети, була значно нижчою, ніж сьогодні. «Інструментальне» просування власних інтересів конфліктувало з набутою звичкою праці зі своїми співгромадянами і на їхню користь.
Якщо ми не поважаємо державних благ; якщо ми дозволяємо або заохочуємо приватизацію громадського простору, ресурсів і служб; якщо ми охоче сприймаємо схильність молодшого покоління дбати тільки про свої потреби, то нас не повинен дивувати поступовий відхід від громадянської участі у процесі ухвалення державних рішень. Останніми роками широко обговорювали так званий демократичний дефіцит. Опитування громадської думки послідовно свідчить про поступове зниження явки на місцевих і національних виборах, цинічну відразу до політиків і політичних установ — це найпомітніше серед молоді. Побутує відчуття, що оскільки «вони» все одно чинитимуть так, як забажають — набиваючи власні кишені, — то який сенс «нам» витрачати час, намагаючись вплинути на наслідки їхніх дій?
Якийсь недовгий час демократичні країни можуть жити і з байдужістю своїх громадян. Власне, надмірне збудження виборців у добре злагодженій республіці свого часу вважали передвісником клопотів. Врядування, вважали, варто залишити тим, кого на нього обрали. Але маятник гойднувся далеко у протилежний бік.
Явка на виборах президента та виборах до Конгресу США вже давно тривожно низька й далі спадає. У Сполученому Королівстві участь у парламентських виборах — колись події з широким громадянським залученням — від 1970-х років стабільно знижується.
Зразковий приклад — Марґарет Тетчер, яка отримала більше голосів у своїй першій перемозі на виборах, ніж у всіх інших випадках. Якщо вона й далі тріумфувала, то це тому, що голосування за опозицію знижувалось ще стрімкіше. Парламентські вибори в Європейському Союзі, які провадять від 1979 року, славляться низькою кількістю європейських громадян, які взагалі завдають собі клопоту на них з’явитися.
Чому це важливо? Тому що — як знали ще греки — участь у тому, як над тобою урядують, не лише підвищує колективне відчуття відповідальності за справи уряду, але й не дає змоги правителям шахраювати, а також стримує авторитарні ексцеси. Понад здоровий відхід від ідеологічної поляризації, що характеризував зростання політичної стабільності в повоєнній Західній Європі, політична демобілізація є небезпечною і слизькою стежкою. Крім того, вона кумулятивна: якщо ми відчуваємо, що нас вилучено з управління нашими колективними справами, то не завдамо собі клопоту про них заговорити. У такому разі не дивно буде виявити, що нас ніхто не слухає.
Небезпека дефіциту демократії завжди наявна у системах непрямого представництва. Пряма демократія у невеликих політичних одиницях посилює участь — хоча тут її супроводжує ризик конформізму й мажоритарних утисків: немає нічого, що пригнічувало б незгоду й відмінності так само, як збори громади чи кібуц. Вибір людей, які промовлятимуть за нас на якомусь віддаленому зібранні — розумний механізм, щоб врівноважити представництво інтересів у великих і складних спільнотах. Але якщо ми не зобов’яжемо наших представників казати тільки те, що ми авторизували, — а це підхід, що його підтримують радикальні студенти й революційні натовпи, — то будемо змушені дозволити їм діяти на власний розсуд.
Чоловіки й жінки, які нині домінують у політиці країн Заходу, є приголомшливою мірою продуктами (або, як Ніколя Саркозі, побічними продуктами) 1960-х. Білл та Гілларі Клінтони, Тоні Блер і Ґордон Браун — усі вони представники покоління бумерів. Те саме стосується і «ліберального» прем’єр-міністра Данії Андерса Фога Расмуссена; конфліктних кандидаток на провід анемічної Соціалістичної партії Франції
Сеґолен Руаяль та Мартін Обрі, а також достойного, але невиразного нового президента ЄС Германа ван Ромпея.
Об’єднує цю когорту політиків той ентузіазм, що його вони не збуджують у виборцях зі своїх країн. Вони наче особливо не дотримуються жодного набору послідовних принципів чи політики; і хоча, за можливим винятком Блера, жоден із них не є настільки жахливим, як колишній президент Джордж Буш-молодший (ще один бумер), вони разюче контрастують із державцями покоління Другої світової війни. Від них не віє ані переконливістю, ані авторитетом.
Ці люди черпають вигоду з держав загального добробуту, чиї установи вони ставлять під сумнів, усі вони — діти Тетчер, політики, які особисто сприяли відступові від амбіцій своїх попередників. Мало кого з них — знову ж таки, за винятком Буша і Блера — можна було би звинуватити в активній зраді наданої їм демократичної довіри. Але якщо існує покоління державних мужів та жон, які поділяють відповідальність за нашу спільну підозру до політики і політиків, то вони — правдиві його представники. Маючи переконання, що вони мало що можуть вдіяти, діють мало. Найкраще, що можна про них сказати (як і про таку велику частку покоління бумерів), — це те, що вони не відстоюють особливо нічого: політики-лайт.
Не маючи більше довіри до таких осіб, ми втрачаємо віру не лише в парламентарів і членів Конгресу, але й у Парламент і Конгрес. Поширений відрух у такі миті — або «повиганяти паскуд», або дати їм змогу робити все, на що вони здатні. Жодна з цих реакцій не обіцяє нічого доброго: ми не знаємо, як їх вигнати, а дозволяти їм робити все, на що вони здатні, — більше не можемо. Третю реакцію — «Перевернути систему!» — дискредитує її посутня недоумкуватість: які елементи, якої системи й заради якої системної заміни? У кожному разі, хто перевертатиме?
Ми більше не маємо політичних рухів. Хоча на мітинг чи марш ми можемо вийти тисячами, у таких випадках нас об’єднує якийсь єдиний спільний інтерес. Будь-яким спробам перетворити такі інтереси на колективні цілі зазвичай заважає фрагментований індивідуалізм наших занепокоєнь. Схвальні цілі — боротьба зі зміною клімату, протиставлення війні, підтримка державної охорони здоров’я чи покарання банкірів — не об’єднує нічого, окрім вияву емоцій. У політичному, як і в економічному житті, ми стали споживачами: обираючи з широкої палітри конкурентних цілей, ми ледь спроможні уявити способи або причини поєднати їх у зв’язну цілість. Цього недостатньо.
***
Переклав з англійської Павло Грицак, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії. Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором. Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року».
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram
ТЕМИ: ІСТОРІЯ, УРИВКИ З КНИГ
- 22 листопада, 11:42
Володимир Горбулін, Валентин Бадрак. «Над прірвою. 200 днів російської війни». Уривок
Танго на тонкому льоду макрофінансової стабільності
За даними Міністерства економіки внаслідок широкомасштабних воєнних дій падіння ВВП України за 9 місяців 2022 року становило близько 30%. Посилення тиску на енергетичну інфраструктуру України, що є складовою виробничих процесів для усього українського бізнесу, може призвести до погіршення економічної динаміки та втрати ВВП у поточному році на рівні 35% і навіть більше. У грошах – це понад 2 трильйони гривень невиробленого ВВП за рік.
Євген Степанюк , кандидат економічних наук
Фото: Макс Требухов
Окрім того, прямі задокументовані збитки внаслідок фізичних пошкоджень житлової та нежитлової нерухомості, іншої інфраструктури, оцінені в рамках Національної ради з відновлення України, станом на 1 вересня 2022 року перевищили $127.0 млрд або понад 4,6 трильйонів гривень за поточним курсом (за вартістю заміщення втрачених активів).
Масштабні прямі та непрямі втрати економіки вимагають зосередження зусиль фінансово-економічного блоку Уряду на забезпеченні достатніх ресурсів для відновлення зруйнованих об’єктів та відновлення життя на постраждалих територіях. Адже якщо цього не буде негайно зроблено, втрати економічного потенціалу через неповернення людей та невідновлення виробництва на звільнених територіях лише зростатимуть.
В умовах, коли захмарна вартість воєнних ризиків мінімізує схильність приватного сектору до інвестицій, ключовою є роль держави з акумуляції та розподілу національного доходу (у тому числі майбутніх періодів – через державні запозичення) на пріоритетні цілі стабілізації економіки та її розвитку.
Наразі основний фокус Уряду спрямований на забезпечення достатності зовнішніх джерел фінансової підтримки національної економіки, що є обґрунтованим пріоритетом з огляду на значну потребу в іноземній валюті для забезпечення як військових, так і цивільних потреб в техніці, обладнанні, продуктах харчування та ін. Адже в умовах масштабних руйнувань виробничих потужностей, які унеможливлюють задоволення внутрішнього попиту товарами і послугами власного виробництва, підтримка внутрішнього попиту шляхом емісії гривні призведе лише до втрати керованості курсовими та інфляційними процесами в державі.
Однак, окрім зовнішніх запозичень, не слід забувати і про розвиток внутрішнього ринку державного боргу, запозичення на якому хоча і будуть дорожчими, ніж пільгові кредити міжнародних партнерів, проте дозволять зберегти частину майбутнього національного доходу в країні та диверсифікувати джерела фінансування першочергових потреб. Проте наразі, попри гостру потребу у фінансуванні державних витрат, які наступного року удвічі перевищуватимуть доходи, у Державному бюджеті України на 2023 рік передбачено чисте скорочення внутрішніх запозичень, тобто перевищення погашень над новими запозиченнями на суму 225 млрд. гривень.
Потенціал внутрішнього ринку
На сьогодні в Україні в обігу поза банками перебуває 624 млрд. гривень, на рахунках в банках – майже 1,1 трильйон гривень та 16,7 млрд. доларів США (майже порівну розподілені між залишками на рахунках фізичних та юридичних осіб). Окрім того, обсяг готівкових коштів в іноземній валюті, що перебувають в обігу та використовуються як заощадження в Україні, оцінюється у десятках мільярдів доларів США.
Враховуючи низьку кредитну активність українських банків через високі воєнні ризики, вільна гривнева ліквідність інвестується банками у державні цінні папери або розміщується у депозитних сертифікатах Національного банку, тоді як кошти в іноземній валюті знаходять свій «прихисток» переважно на ностро-рахунках у зарубіжних юрисдикціях. Надлишок ліквідності та обумовлена цим помірна вартість фондування дозволяє банкам за мінімального рівня ризику отримувати досить високу гривневу та валютну дохідність, компенсуючи можливі збитки від погіршення якості активів внаслідок воєнних дій. Вкладення українських банків у державні цінні папери у листопаді 2022 р. становлять близько 38% від загального обсягу ОВДП в обігу з експозицією у гривневих ОВДП на рівні близько чверті від загальних активів платоспроможних банків в національній валюті та близько третини – у банках із державною часткою.
Водночас така політика банків, у тому числі державних, недостатньою мірою співвідноситься із їх класичною роллю як фінансових посередників, що призводить до неоптимального використання внутрішніх ресурсів для стимулювання першочергових потреб відновлення економіки. У таких умовах Міністерство фінансів може взяти на себе більш вагому перерозподільну роль, залучаючи кошти фізичних та юридичних осіб у державні цінні папери, і тим самим знижуючи потребу в емісійному фінансуванні та наслідкові інфляційні ризики.
Що для цього може бути зроблено?
По-перше, враховуючи, що Міністерством фінансів вже розміщуються довгострокові державні облігації із прив’язкою до рівня облікової ставки НБУ, однак покупцем таких облігацій є лише Національний банк, доцільним є уможливлення доступу до таких цінних паперів й інших суб’єктів ринку та скорочення строковості таких цінних паперів для підвищення їх інвестиційної привабливості для роздрібних клієнтів.
По-друге, для підвищення зацікавленості потенційних інвесторів у вкладенні коштів у державні цінні папери за одночасного зменшення ризиків переплати за ними з боку Міністерства фінансів можливо розширити лінійку пропонованих інструментів інструментами із плаваючою ставкою. Прив’язку доходності по гривневим ОВДП можливо здійснювати до інфляції, облікової ставки НБУ або індексу ставок за депозитами фізичних осіб, по валютним ОВДП – до ключових ставок центральних банків або вартості державних запозичень країн-емітентів відповідних валют.
Ці кроки дозволять певною мірою відновити рівність різних категорій інвесторів у доступі до високодохідних фінансових інструментів, оскільки, наприклад, лише Національний банк зараз має доступ до гривневих ОВДП з прив’язкою до облікової ставки, тоді як банки, в умовах валютних обмежень, мають виключну можливість інвестувати в іноземні цінні папери. Посилення конкуренції за грошовий ресурс стимулюватиме банки активніше підвищувати відсоткові ставки за депозитами, що позитивно позначиться на монетарній трансмісії.
По-третє, ініціювати спрощення доступу фізичних осіб до валютних ОВДП через зменшення супровідних витрат на операції із цими цінними паперами (відкриття рахунків, переказ коштів та зарахування виплат, тощо, які де-факто визначають високий поріг входження в інвестиційну позицію). Відповідний пілотний проект може бути реалізований державними банками, що змусить «підтягтися» по комісіям інших посередників на ринку.
По-четверте, варто розглянути можливість розумного пом’якшення вимог з фінансового моніторингу щодо коштів, які інвестуються у державні цінні папери.
It takes two to tango. Цілком обґрунтованим є прагнення Міністерства фінансів зберегти помірну вартість державних запозичень в умовах невизначеності щодо тривалості та майбутнього характеру воєнних дій. Однак не менш загрозливими для економіки держави можуть бути середньострокові наслідки можливої втрати контролю за інфляційними процесами, що перебувають у фокусі уваги Національного банку. Ефективна координація фіскальної та монетарної влади в Україні в контексті розвитку внутрішнього ринку державних запозичень має системно важливе значення у мирний час, а у воєнний – є запорукою фінансової безпеки держави.
Скоординована політика залучення коштів на внутрішньому ринку дозволить не лише знизити ризики фінансування першочергових потреб держави шляхом диверсифікації їх джерел, але й посилити залученість громадян та бізнесу до процесів відбудови країни під час війни та після її завершення.
Євген Степанюк , кандидат економічних наук
Читайте головні новини LB.uaв соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram
Головна — Суспільство — Війна — 24 листопада 2022, 11:05
Генштаб опублікував звернення до білорусів: Росія готує теракт на АЕС "Астравец"
Росіяни намагаються ще більше втягнути Білорусь у війну.
Ірина Лисогор, керівниця відділу "Новини"
Фото: kremlin.ru
Спецслужби Росії готують провокації на території Білорусі. Цілями терактів можуть бути об?єкти критичної інфраструктури, зокрема атомна електростанція "Астравец".
Про це йдеться у зверненні Генерального штабу ЗСУ до народу Білорусі. Військові підкреслили, що наші країни пам?ятають страшні наслідки аварії на ЧАЕС 1986 року, а сьогодні Росія дозволяє собі шантажувати весь світ загрозою використання ядерних об?єктів та технологій.
"Керівництву Росію плювати на життя російських громадян, тим більше – життя білорусів та українців. Їхні методи не є новими: терор, залякування, операції під чужим прапором. Все це використовується з єдиною метою: втягнути Білорусь у війну з Україною. Кров?ю і ненавистю розділити наші народи. Але чи потрібна російська загарбницька війна самій Білорусі? Відповідь очевидна: не потрібна", – йдеться у повідомленні.
Генштаб наголосив, що життя і безпека білорусів – у їхніх руках. Генштаб ЗСУ закликав білорусів вимагати від керівництва неухильного дотримання статті 18 Конституції Білорусі, згідно з якою Білорусь виключає воєнну агресію зі своєю території відносно інших держав. Ця стаття частково вже була порушена, але Білорусь можуть втягнути в війну ще більше.
Громадянам Білорусі порадили слідкувати за переміщенням підозрілих осіб, особливо біля інфраструктурних об?єктів, і звертатися до правоохоронців. У разі відсутності реакції – інформувати світову спільноту всіма можливими способами.
Генштаб заявив, що Україна, попри обстріли та наступ російської окупаційної армії з Білорусі, не вважає цю країну і народ ворогом. Україна не збирається проводити жодних агресивних дій на території Білорусі. Це – офіційна позиція України.
ГУР Міноборони України ще 20 листопада попередило, що на території Білорусі російські спецслужби планують ряд терористичних актів на об’єктах критичної інфраструктури. "Інциденти" також хочуть провести на території, яка межує з ЄС та Україною.
Читайте головні новини LB.uaв соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram
ТЕМИ: БІЛОРУСЬ, ГЕНШТАБ, ВІЙНА З РОСІЄЮ
Головна — Суспільство — Війна — 25 листопада 2022, 11:00