Русь у польському кунтуші(Країна"). - Киевская Русь

Наше наступне правило передаю злегка переінакшеними словами відомого візантолога Ігоря Шевченка: Захід прийшов в Україну в польському кунтуші. Історики люблять метафори. Якщо говорити про долю руських земель після занепаду Київської держави, то, кажучи метафорично, вони множилися й віддалялися одна від одної, як галактики після Великого вибуху – Big bang. Карта світу, складена монахом Братом Мауро 1450 року, – найстаріша з детальним описом Східної Європи – нараховує аж п'ять Русей: Білу, Чорну, Червону, "Русь, або Сарматію в Європі" та "Русь, або Сарматію в Азії".

З бігом часу ці території притягаються до двох – одного або другого – різних гравітаційних полюсів. Першим було периферійне Володимирсько-Суздальське князівство на Півночі, що пізніше переросло в Московське царство й Російську імперію. Його історія вкладається у загальну схему імперіотворення: часто імперії виникають із периферій. Взяти б для прикладу імперію Олександра Великого чи Чингісхана. Другим полюсом, на Південному Заході, стала Річ Посполита, котра, поряд зі Священною Римською імперією, займала центральне місце на європейському континенті. Вона виникла із союзу Великого князівства Литовського та Королівства Польського і простягалася, як тоді казали, "від моря й до моря" – від Балтійського аж до Чорного.

Литовський період в історії українських земель – цікавий, але не надто важливий з точки зору його впливу на подальшу їх політичну долю. По-перше, він тривав надто коротко, щоб принести довготривалі плоди. По-друге, тодішні литовці, як і кожне варварське плем'я – вони прийняли християнство аж у середині ХІІІ ст., – були добрими войовниками, але цивілізаційно самі підпали під вплив русів.

Шляхтичі на засіданні земського суду. Дереворит із праці Станіслава Сарніцького Statuta i metryka przywilejów koronnych, 1594 рік. До компетенції земського суду – такий був у кожній землі та воєводстві давньої Речі Посполитої – належали справи, у яких позов стосувався осілого шляхтича

Набагато стійкіший і глибший був вплив польського панування на українські землі. Формально воно тривало аж до розпаду й розподілів Речі Посполитої у 1772–1795 роках. Але фактично поляки продовжували становити більшість серед місцевої еліти аж до Першої світової війни на Правобережжі, й аж до Другої світової – на Волині й у Галичині.

Можна виділити й нанести на сучасну карту України зони інтенсивності польського впливу. Які ці зони будуть? Галичина – де цей вплив тривав майже 600 років, 1340–1939 роки. Волинь і Центральна Україна, з їх майже 350 роками польського домінування, 1569–1914-й. Північно-Східна Україна – Лівобережжя, де польське владарювання було набагато коротше – 1569–1648-й. І нарешті Дике Поле – сучасна Південно-Східна Україна, над яким ніхто не мав влади, включно з поляками.

Цих п'ять зон польського Drang nach Osten – "наступу на Схід" – нині є й зонами різної інтенсивності вживання української мови. Також вони відображають політичні поділи під час українських президентських виборів 1991–2010 років. Цей приклад переконливо показує, що історія має значення. У даному випадку – історія польської присутності в Україні.

Як правило, цієї присутності не помічають. На українську історію ми зазвичай дивимося в тіні Росії. Забуваємо, однак, що польський фактор був якщо не сильніший, то такий же довготривалий, що й російський. Зі зникненням численної польської меншини після Другої світової війни цей фактор перестав бути очевидним. Але він продовжує нуртувати набагато глибше – як сильна, але невидна течія. Треба історика, щоб його відчитати і зрозуміти.

Тут може знадобитися приклад із літератури. Маю на увазі Миколу Гоголя. У нього антипольські й антизахідні мотиви проглядаються досить сильно. Достатньо прочитати "Тараса Бульбу" або нагадати собі, що чорт у "Вечорах на хуторі поблизу Диканьки" вдягнутий "як німчик". Мало кому спадає на думку, однак, що описана в Гоголя народна культура українського села пронизана західними впливами. Різдвяні колядки, котрі співають парубки й дівчата, – виразно католицького походження. А сама ідея вертепу – різдвяного театру – походить з Італії, її винайдення приписують святому Францискові.

Ані різдвяних колядок, ані вертепу не знайдемо в російській народній культурі. Що й не дивно: Полтава, в околицях якої відбувається різдвяне дійство Гоголя, була найбільш віддаленим на Схід містом із "німецьким" – магдебургзьким – правом у Речі Посполитій.

Річ Посполита була однією з найбільших держав Європи. Але й у цьому випадку, як і у випадку Малої Русі, розмір не мав великого значення. Важливі речі якісні. Якщо брати до уваги ці останні, то Річ Посполита відрізнялася від інших держав передусім двома рисами. По-перше, в її межах співіснували в більш-менш рівних пропорціях два великі культурні регіони тогочасної Європи – латинсько-католицький і греко-православний. Історики кажуть, що в Європі не було іншої держави з подібним укладом. У всякому разі, ніде інде західне та східне християнство не вступали в такий близький й інтенсивний контакт.

Релігійний поділ не обмежувався до місцевих поляків-"ляхів" і русинів – майбутніх українців і білорусів. Річ Посполита до певного часу славилася своєю релігійною терпимістю. Не випадково тут знайшли притулок євреї, яких виганяли з інших католицьких країн. Окрім того, у ній жили мусульмани – татари. Тут були також екзотичні групи, які не вміщалися у три найбільші світові релігії – як-от вірмени-монофізити чи караїми в Галичі, Львові й Луцьку.

Православні й католики теж розбивалися на менші групи. До перших належали греки і "волохи" – майбутні молдавани й румуни, а до других – італійці, яких у Польщі називали й називають влохами – тобто тими, хто, подібно до молдаван і румунів, розмовляє романськими мовами, та німці. Присутність останніх була особливо важлива. Як і в сусідніх Чехії й Угорщині, колонізація на німецькім праві зв'язувала Річ Посполиту з одним із центрів латинської Європи – німецькими землями з їхніми університетами. Тому коли в тих університетах загніздився протестантизм – і Ян Гус, і Мартін Лютер були, до речі, професорами німецьких університетів, – то через студентів із Речі Посполитої він поширився і на її землі. Передусім на східні окраїни – Русь і Литву.

Загальне правило було таке: що далі на Схід, то більш різноманітне було там населення. Найкращим втіленням цієї різноманітності був Львів – місто, що після падіння Києва й Галича й аж до середини ХІХ ст. було найбільше на українських землях. Це було типове німецьке місто на руських землях, що належали польській короні, з італійським ренесансним центром.

Тут жили аж п'ять етнічно-релігійних груп, кожна з яких становила не менш ніж 5% населення: русини, німці, поляки, євреї і вірмени. Були й інші, значно менші, – як-от згадані вже караїми, серби (збірна назва для балканських слов'ян) та досі неідентифіковані "сарацини". Жодне інше місто в Речі Посполитій, а можливо, й у цілій тогочасній Європі, не могло зрівнятися із Львовом у його різноманітності. Він був таким собі тогочасним Нью-Йорком. І це робило його особливо важливим для постання модерних національних ідентичностей, зокрема української. Нові ідентичності частіше з'являються там, де температура суспільного кипіння, через строкатість населення, є вищою.

З високою температурою суспільного кипіння пов'язана друга характерна риса Речі Посполитої – наявність численної та впливової шляхти. В інших державах знать становила близько 1–2% населення. У тогочасних Іспанії чи Угорщині ця частка зростала до 5%. Однак у Речі Посполитій вона становила 10%, а в окремі моменти й за оцінками окремих істориків серед етнічних поляків збільшувалася до 20%.

Лише незначна частка цієї знаті були багатими магнатами. Більшість становили дрібні, а навіть дуже бідні, землевласники, поляки й не поляки. Нерідко вони походили із плебейських родин і добивалися шляхетського статусу старими як світ засобами – грошима, шлюбами й інтригами.

Що, однак, об'єднувало їх усіх, багатих і небагатих, – "шляхетський гонор" – почуття вищої гідності. Шляхта виводила свій родовід від біблійного Яфета, тоді як селян вважали потомками Хама. За іншою версію, шляхтичі зараховували себе до нащадків королівських сарматів, які заселяли колись степи Причорномор'я. Тому за зразками своєї "сарматської" моди – взяти б кунтуш – орієнтувалися радше на Стамбул, а не на Париж.

Шляхетський гонор виражався і в інших, менш екзотичних, а більш прагматичних речах. Скажімо, навіть найбідніші шляхтичі, на відміну від більшості посполитих, дбали, щоб їхні сини діставали освіту, і то не конче польською. А це міцно з'єднувало Річ Посполиту з рештою католицької Європи. Не варто, однак, думати, що шляхта – це був винятково рух уперед для країни. Коли в ХVІІІ ст. вона зауважила, що молоді люди, повертаючись із Франції чи Італії, привозять нові ідеї, то виголосила закон, що забороняв виїзди на Захід: щоб "не псувати розумів".

Шляхта могла приймати такі чи інші закони, оскільки користувалася безпрецедентною, як на ті часи, політичною владою. Її права і привілеї заходили так далеко, що дозволяли вибирати їй короля. Зі свого боку, той не мав права судити і покарати шляхтича. Це міг зробити тільки суд таких же шляхтичів.

Річ Посполиту називають "шляхетською демократією". Зрозуміло, що вона була далекою від сучасної. Бодай тому, що стосувалася лише шляхти. Але тим, хто береться її критикувати, варто нагадати: антична демократія теж не була повною і не поширювалася на жінок і рабів. У будь-якому разі, якщо говорити про формування держави відкритого доступу, то Річ Посполита з її бунтарською шляхтою зайшла свого часу, мабуть, найдалі в цьому напрямі.

Тільки що замало держави шкодить так само, як і коли її забагато. Річ Посполита стала символом нежиттєздатності держави. Не лише в політиці, а й у економіці. Вислів "польське господарство" – тобто погане, занедбане – став такою ж трейдмаркою Речі Посполитої серед її сучасників, що й "польська анархія" на позначення шляхетської вольниці.

Поганий приклад, як відомо, заразний. Еліти сусідніх Лівонії чи Молдавії свідомо моделювали свій статус і свою поведінку за правами та привілеями шляхти з Речі Посполитої. В українському ж випадку він послужив моделлю для новопосталої соціальної групи, що згодом стала символом нашої ідентичності, – козацтва (далі буде)