28.01.2016
Ці дві наймасштабніші та найтрагічніші битви вже стали частиною військової історії. Журналіст програми “Репортажі та розслідування з Артемом Шевченком” Олексій Кулаков вивчив історію легендарного батальйону і з'ясував, що його навряд чи можна вважати винуватцем втрати Дебальцевого, на чому наполягає Генштаб.
Велике промислове місто Кривий Ріг в Дніпропетровській області із залізорудним басейном та найбільшим в Європі металургійним комбінатом традиційно не вважалося проукраїнським містом. Роками там владу утримували комуністи та “регіонали”, за яких голосували горді і працьовиті, але затуркані місцевою владою і олігархами шахтарі та металурги. Після початку агресії Росії і параду сепаратистських псево-референдумів в Криму, Донецькій та Луганській областях загарбницький Кремль сподівався, що Кривбас в самому центрі України теж відділиться. Логіка реваншистських керманичів Росії була проста — як на Донбасі, так і в Кривбасі люд простий, тож шахтарська солідарність мала б стимулювати сепаратизм серед криворіжців та призвести до створення наступної псевдо-республіки. Проте не так сталось, як гадалось! В 2014-му чоловіки Кривого Рогу дійсно взяли до рук зброю, але, як і всі інші патріоти, стали на захист України.
Історія 40-го почалася в травні-червні 2014-го року, як батальйону територіальної оборони “Кривбас”, куди набрали майже 500 мобілізованих криворіжців 2-ї хвилі. Але замість оборони свого регіону, як їх спочатку запевняли, хлопців одними з перших кинули на Донбас в справжнісіньке пекло - на штурм захопленого озброєними сепаратистами і російськими найманцями міста Іловайськ. Зокрема, в серпні 2014-го бійці “Кривбасу” зайняли передові позиції навколо Іловайська. Там, перебуваючи фактично в оточенні, вони стримували загони сепаратистів від просування вглиб України.
“Наш батальйон тероборони дивним чином перетворили на штурмовий. Ми брали участь в зачистках і бойових зіткненнях по 10 годин. Мою позицію 40-03 під Іловайськом бомбили так, що, повірте мені, це було так само, як в донецькому аеропорті!” - сказав телеканалу “Еспресо” боєць 40-го БТрО Денис Зикунов.
“Навколо Іловайська нами було виставлено 4 опорних пункти, а саме біля Грабського, Покровського, Зеленого, з боку Троїцько-Харцизька та на південь. Ми утримували кільце навколо міста з метою недопущення підходу підкріплень до сепаратистів та їхньої втечі з міста”, - пояснив ту операцію боєць зі штабу 40-го БтрО Андрій Троян.
“Батальйону було поставлене завдання взяти Іловайськ в кільце і ми з ним впоралися. Оволодівши опорними пунктами навколо міста, ми по суті опинилися між силами сепаратистів та самі потрапили в оточення. Потім командир батальйону отримав письмове розпорядження при взаємодії з 51-ю бригадою взяти місто штурмом. Проте під час бою 7-го серпня ми показали, що Іловайск – це справжній укріплений район і просто так силами батальйону тероборони його не візьмеш”, - пригадав розвиток подій колишній заступник 40-го БтрО “Кривбас” Юрій Сіньковський.
Також БТрО не зміг би протистояти натиску регулярної російської армії. У бійців 40-го батальйону є запитання до вищого військового керівництва — хто понесе відповідальність за загибель в “іловайському котлі” десятків мобілізованих криворіжців, яким не вдалося вийти з оточення? Колишній куратор 40-ки вважає, що штурм Іловайська силами мобілізованих — це були не “хотєлки добробатів”, а свідоме рішення керівництва Збройними Силами кинути їх на вірну смерть.
“Біля Іловайська в ті дні я побував волею випадку. Повертаючись звідти, я знайшов в одній розбитій машині документи Генштабу щодо операції по Іловайську. Половину з них я передав до центрального апарату Військової прокуратури, яка веде розслідування тих трагічних подій. Ось наказ, датований 5-м серпня 2014 року, про те, що 40-й БтрО повинен взяти місто і вибити звідти терористів. Тобто, закиди, що це були так звані “хотєлки добробатів” та самодіяльність командирів, не відповідають дійсності. Та операція була спланована Генштабом і керівництвом АТО, а її трагічний результат ми всі знаємо”, - розповів куратор 40-го БтрО криворіжець Микола Колесник.
До початку неоголошеної війни з Росією Україна не мала таких військових підрозділів, як батальйони тероборони. Армія була в занепаді, і, тому, щоб хоч якось організувати мобілізованих і посилити відсіч агресору, в квітні 2014-го довелося формувати БТрО в усіх областях України. Військові експерти кажуть, що це було зумовлено тим, що люди з одного регіону можуть краще порозумітися та провести бойове злагодження.
“Я б не розглядав концепцію тероборони лише в контексті приналежності підрозділу до певної території, як елемент захисту лише однієї териториальної громади. Сама по собі система тероборони – це глибокоешелована оборона держави. Тобто держава – на першому місці! В критичній ситуації літа 2014-го року потрібно було створювати угруповання на східному напрямку, і тому було прийняте військово-політичне рішення спрямувати БтрО на Схід, щоб зміцнити оборону”, - заявив колишній заступник міністра оборони України в 2014 році адмірал Ігор Кабаненко.
Після літньої кампанії 2014 року, і зокрема, розстрілу під Іловайськом, де 40-й батальйон “Кривбас” втратив щонайменше 29 бійців загиблими, підрозділ повернувся на ротацію додому в Кривий Ріг. Через значні втрати в живій силі та техніці його хотіли розформувати, але згодом Генштаб прийняв рішення доукомплектувати мобілізованими 3-ї хвилі і переформатувати в 40-й окремий мотопіхотний в складі Збройних Сил. Наступна місія підрозділу стала не менш відважною і болючою — в грудні 2014-го їх кинули на оборону залізничного вузла Дебальцеве на Донеччині. Проте сталося так, що провину за прорахунки під час оборони Дебальцевого, Генштаб спробував повісити саме на 40-й омпб, який і без того потрапив у свій “другий котел”.
“40-й батальйон відкрив прохід до Дебальцевого. Це факт. 107 бійців здалися в полон, і рівно за 3 доби були нам передані протилежною стороною, за їхньою ініціативою, без будь-яких умов. Це теж факт.” - заявив начальник Генерального штабу Збройних Сил України Віктор Муженко 29-го серпня 2015 року в інтерв'ю газеті “Дзеркало тижня”.
Факт масового потрапляння в полон бійців батальйону в передостанній день оборони Дебальцевого дійсно мав місце. Противник захопив 93-х військовослужбовців 40-го омпб. Але за словами самих мобілізованих - у них був наказ триматись. І вони тримались. А потім вже був наказ — зберігати життя особового складу за будь-яких умов. Чи став полон криворіжців тим критичним моментом дебальцевської операції, який призвів до втрати плацдарму? Навряд чи! Лінія оборони була нещільною і неешелонованою, а натиск ворога був настільки шаленим, що 2 опорних пункти 40-го омпб поступово потрапили в повне оточення й з ними майже зник зв'язок.
“Коли ми стали на позиції в Дебальцевому, нас було набагато менше, ніж по штату — недоукомплектований батальйон. Не знаю кого звинувачувати в цьому, але 350 наших бійців замінили на позиціях 700. Причому лінія оборони, яку нам довелося утримувати, була протяжністю в 12 кілометрів. Утримати її такою невеликою кількістю людей — це солдатський героїзм!” - розповів боєць 40-го омбп Сергій Бондаренко.
Активні бойові дії почали розгортатись протягом цілого місяця приблизно з 19-го січня минулого року. Мобілізованих 40-го омпб атакували і розстрілювали переважно підрозділи регулярної російської армії.
“Нас атакували в тому числі російські морські піхотинці. Ми їх прозвали “пінгвінами”, бо вони кумедно виглядали в чорній формі на засніженому полі! Причому, наражаючись на відсіч, вони розбігалися в різні боки, й влучити можна було лише в одного-двох”, - пригадав боєць 40-го омпб Віталій Козуб.
“Тоді припинилися хаотичні обстріли, натомість вони набули системного характеру. Противник почав стріляти по нам з різних місць та різних артилерійських систем — мінометів, РСЗО “Град”, САУ - і дивним чином влучав в одне місце”, - поділився враженнями офіцер 40-го омпб і керівник опорного пункту “Зеніт” Юрій Брехаря.
27 січня ворог кинув значні сили в атаку на опорні пункти 40-го батальйону під назвою “Мойша” та “Ізя”, але й цю атаку було відбито з великими втратами для противника. У криворіжців з'явилися перші загиблі й гостро бракувало озброєнь та бойової техніки. Та, яка в них була, поступово виходила з ладу під час бойових зіткнень.
“По документах в нас було 2 приданих танки на позиціях, але один них міг тільки їздити, а інший — не їздив,а тільки стріляв. Ми намагались перетягнути той танк на сусідній пункт, щоб відремонтувати. Але так сталося, що сепаратисти вже були на небезпечній відстані і врешті-решт його підбили”, - зізнався боєць 40-го омпб Сергій Бондаренко.
31 січня ворог захопив місто Вуглегірськ на заході плацдарму й почав атаки на селище Нікішине. Звідти солдати 128-ї бригади були змушені відступити в село Рідкодуб. Так почала провалюватися оборона плацдарму і сили АТО один за одним почали втрачати населені пункти. Далі в період з 2-го по 6-те лютого російсько-терористичні війська розбили опорний пункт 128-ї бригади “Федір”, і таким чином базовий табір і штаб 40-го батальйону опинилися на безпосередній лінії вогню. Дірки в обороні дозволяли ворогу дедалі активніше атакувати опорний пункт криворіжців “Мойша”, засилати диверсійні групи в Дебальцеве та контролювати частину Чорнухіного. 8-го лютого з селища Вергулівка відбулася танкова атака на Новогригорівку й опорний пункт криворіжців “Зозо”. Після цього зав'язався справжній бій на опорнику криворіжців “Зеніт”. Атаку було успішно відбито, а ворог втратив 5 танків.
“У нас був “птурист” Сергій, який особисто знищив 4 танки противника. Наскільки мені відомо, під час Другої світової війни за 2 знищених танки бійцям давали звання Героя Радянського Союзу, а наш Сергій отримав лише орден “За мужність”, - поділився спогадами Сергій Бондаренко, який був серед тих, хто обороняв опорний пункт “Зеніт”.
9 лютого ворог зайняв селище Логвіново та перерізав єдину дорогу життя “Артемівськ – Дебальцеве”. Трохи пізніше противник зайняв і сусіднє село Нижнє Лозове.
“В ніч на 9-те лютого ми на УРАЛі відвезли боєкомплект і продукти на один з опорників, і забрали звідти поранених бійців. Слава Богу, ми живими проскочили засідки, але на 40-45 хвилин були зупинені мінометним обстрілом. Потім заступник комбата з тилового забезпечення Павло запропонував, поки ніч й відносно тихо, вивезти поранених в Артемівськ. Ми вирушили туди з Дебальцевого о 4-тій ранку за лічені години до перекриття траси. Їдучи по ній за 5 кілометрів до Луганського ми бачили, якпо нам вже били ворожі танки прямою наводкою. Після доставки поранених в госпіталь в Артемівську, хлопці на блокпосту біля Луганського вже не пустили нас назад до своїх в Дебальцеве, бо дорогу вже було перекрито”, - пригадав драматичні події того дня колишній боєць 40-го омпб Павло Лисенко.
11 лютого криворіжці з 40-го батальйону відбили атаки з Боржиківки на свою позицію "Кацо". Одночасно активізувалися й диверсійні групи сепаратистів в Дебальцевому. 15 бійців, які були на позиції, під шаленим вогнем були змушені відійти на позицію “Ромашка” на багатоповерхівці на околиці Дебальцевого, де сиділи корегувальники та зв'язківці. Підкріплення з боєкомплектом, ліками та харчами до них підійти вже фізично не могло, тому ця група криворіжців опинилася в оточенні.
“На “Ромашці” стояв наш батальонний радіоретранслятор. Його охороняли, а все місто вже горіло від щільних бомбардувань. Противник просто бомбив житлові будинки”, - згадує ті події зв'язківець 40-го омпб Віталій Козуб.
15 лютого, коли згідно Мінських домовленностей мало б настати перемир'я, криворіжці були змушені під вогнем залишити розбомблену позицію “Ромашка”. Через знищення ретранслятора зник радіозв'язок штабу 40-го батальйону з розкиданими на 12 км позиціями, які поступово опиняються в оточенні. 17 лютого оточений з усіх боків опорний пункт “Мойша” потрапляє в полон, хоча частина його бійців проривається на сусідню позицію “Ізя”. Але і там оточення! Мобілізованим надходить наказ - зберігати життя. Вони теж здалися, а отже кількість полонених криворіжців зросла до 93-х.
“Відхід з Дебальцевого — це було взагалі пекло! Ми відходили одними з останніх вранці й нас запевняли, що є “коридор”. Направді ми виходили в формі бою! Ніхто достеменно не знав дороги: одна колона йшла одним шляхом, інша — торувала інший”, - згадує свій вихід колишній боєць 40-го омпб Віталій Козуб.
З іншого боку старший лейтенант Юрій Брехаря вивів всіх своїх 50 бійців живими і неушкодженими з опорного пункту “Зеніт”.
“Наш опорний пункт взагалі виходив пішки. Вся наша техніка була знищена. Сам вихід з Дебальцевого був певною мірою легший, ніж вихід з Іловайського “котла”, тому що цього разу ми виходили вночі й не потрапили під обстріли. Але підрозділи, які зранку виходили на техніці й потрапляли в засідки — то порівнюючи з виходом з Іловайська — втрат було набагато менше. Тому не можна порівнювати вихід з Іловайська і Дебальцевого, адже цього разу противник не виставив справжні засідки та не організував лінії оборони”, - заявив колишній боєць Сергій Бондаренко.
Захоплених “кривбасівців” бойовики відпустили через три дні. Хто винен в тому, що українский контингент у 2,5 тисячі був змушений залишити дебальцевський плацдарм – вирішувати військовій прокуратурі. Бійці, які тримали там оборону – зробили все що було в їхніх силах. І одні з тих, хто героїчно бився з ворогом, це мобілізовані 2-ї та 3-ї хвиль бійці 40-го окремого мотопіхотного батальйону “Кривбас”, які до останнього виконували накази. Пройшовши крізь пекло Іловайська та Дебальцевого, вони можуть вважатися одними із найзавзятіших воїнів АТО.
автор Олексій Кулаков.